Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 27: Неочікувана зустріч

– Я зрозуміла, – тремтячим голосом відповіла я Раймонду Дейлару, – можу я вже піти? Чи ви ще хочете погрожувати?

 Останнє зірвалося з моїх вуст раніше, ніж я встигла себе зупинити. Найменше мені зараз хотілося кидати виклик ректору, адже він легко може розлютитися і залишити мене в Академії Арканум. 

– Я не погрожую, а попереджаю, – залізним голосом сказав він. – Якщо ти думаєш, що я несерйозно ставлюся до домовленостей, то дуже помиляєшся. 

– Я зрозуміла, – я намагалася зробити свій голос якомога невиннішим і беззахиснішим. – Можна мені піти? На мене вже чекають Клариса та пан Рауф. 

Він кивнув, відпустив мою руку й мовчки відійшов до вікна. Дорога до міста зайняла близько півтори години. Клариса намагалася мене розговорити, але я відповідала уривками, заглиблена у власні думки, тож вона переключила увагу на Патріка, який виявився доволі балакучим. 

Екіпаж пробирався засніженим лісом вузькою дорогою, і я мимоволі милувалася краєвидом. Дерева були всипані пухким снігом, що іскрився на сонці так яскраво, що аж очі боліли. Пан Рауф керував екіпажем майстерно, об'їжджаючи пні та кущі, які траплялися на шляху. Я раптом згадала, що його ім’я було у списку групи Ворона. Невже ректор відправив його, аби стежити за мною? Наскільки детально він посвятив його в суть справи? Погане передчуття навалилося з новою силою. Я навіть пошкодувала, що вирушила в цю подорож. Чи стане в мене духу здійснити задумане? Чи, можливо, варто показати, що мені можна довіряти, і повернутися до Академії Арканум? Тоді Раймонд Дейлар стане частіше відпускати мене, та і я зможу трохи  заробити. А якщо він втомиться чекати й сам призначить дату весілля? Адже не дарма ж він сказав, що терпіння — не його сильна сторона. 

– Пані, ми прибули, – радісний голос Патріка змусив мене вирватися з тяжких роздумів. 

Ми з Кларисою вибралися з екіпажа на тротуар міської вулиці, і я з насолодою озирнулася довкола. Так багато людей! Чоловіки, жінки, діти снували туди-сюди, вивіски магазинів переливалися різнобарвними вогнями, звідкись лунала весела музика, а мій ніс уловив запах свіжих булочок. 

Клариса також захоплено озиралася, не приховуючи радості. 

– Пані, – Патрік виринув поруч із нами, наче з-під землі. – Домовимось так: я вас залишу, в мене є одна справа. А ви гуляйте ярмарком. Зустрічаємося тут через три години. Він жартома вклонився і зник у натовпі ще до того, як ми встигли щось відповісти. Клариса взяла мене під руку і потягнула вперед: 

– Ходімо скоріше, дитинко, тут є одна крамничка, до якої я давно хочу потрапити. 

За пару годин ми, втомлені й задоволені, сиділи за столиком у маленькій кондитерській і жадібно їли солодкий крендель, запиваючи його міцною кавою. Ноги гуділи від втоми, а поруч з нами височіли пакети й коробки з покупками. 

Я намагалася не витрачати забагато, але не встояла у крамничці «Дамські штучки» й придбала собі комплект білизни, піжаму і нову пару панчіх.

 Допивши каву, Клариса з жалем у голосі мовила: 

– Відчуваю, сил уже нема, треба трохи відпочити. Ти погуляй, а я тут побуду. У нас ще година до зустрічі з паном Рауфом. Клариса спритно взяла мої покупки, і за мить вони зменшились до такого розміру, що я змогла легко покласти їх у кишені. Я не стала відмовлятися від її пропозиції й радісно вискочила на вулицю. Вже починало сутеніти, ліхтарі запалали, а сніжинки, що повільно падали, переливалися в їхньому світлі, наче коштовне каміння. Людей побільшало, гучні голоси майже оглушували, натовп підхопив мене й поніс назустріч гучній музиці. Я ледь змогла звернути у якийсь непримітний провулок і зупинилася перевести дух. 

Здавалося, якщо пройти цією вузькою вуличкою до кінця, можна вийти на широкий проспект, а там уже легше буде загубитися. Або ж обійти квартал з іншого боку й повернутися до Клариси. Я так і не прийняла рішення, що робити, й нерішуче рушила вперед. Повертатися в натовп не хотілося. Провулок був тісний і малолюдний, мені кілька разів трапились чоловіки, які йшли, обійнявшись із вульгарними дівицями, звідкись долинав хор, що співав непристойну пісеньку. Пахло відходами та чимось кислим. 

Через кілька десятків метрів я побачила тьмяну вивіску якогось закладу. Напис із ледве палаючих рожевих лампочок сповіщав: «Океан бажань». Із зачинених дерев’яних дверей долинала музика, дзенькіт бокалів, п’яні чоловічі голоси й жіночий вереск. Чомусь згадались наші затишні посиденьки з Кларисою на кухні в Академії Арканум. Там було тепло, затишно і безпечно, і мені розпачливо захотілося повернутися назад. 

Раптом із цього сумнівного закладу на вулицю вилетіли троє чоловіків, що тримались один за одного. Якось вони вирівнялися й, хихикаючи, попрямували просто до мене.

 – О, яка ціпонька! – п’яним голосом закричав один із них. 

– Гей, лялечко, хочеш повеселитися?

 Я відступила, не знаючи, чого очікувати. 

У провулку більше нікого не було – тільки я й ці п’яниці. Розвернутись і тікати?

 – Не ламайся, красуне! – вигукнув інший. – Гроші є, не скривдимо! А цей голос видався мені до болю знайомим.

 Придивившись, я ахнула:

 – Джейсон!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍