Читати книгу - "Жахослов"

– Ти підлягаєш забуттю.

Відьма звелася на рівні, м’яко підсунула стілець під стіл, відійшла до дверей кухні, поштовхом відчинила її й зникла.

Деякий час Даррен кліпав очима, відчуваючи легкість у голові. Його друзі мовчки дивилися у свої келихи на столі, наче депресивні хворі в приймальні лікаря. Він витримав паузу, чекаючи, що вони заговорять, вибухнуть хриплим сміхом, а коли нічого цього не сталося, відкинувся на стільці й махнув рукою вслід відьмі.

– Та невже? Побачимо, як це в тебе вийде! Побачимо, кому з нас двох знайдуть столик у «Волслі» без попереднього замовлення, еге ж? – пирхнув він, але його приятелі й надалі зберігали мовчанку. – Повний капець. Бігають тут із тацями й гадають, що вони кращі за Даррена Лаурі. Мені треба відлити. – Він відштовхнув стільця і звівся на ноги – дещо незграбніше, ніж йому хотілося.

Туалети в «Le Poisson Qui Boit» були оздоблені в мінімалістичному стилі. Коли увійшов Даррен, лише один відвідувач із насолодою справляв малу потребу в один із невеликих квадратних отворів у шиферно-сірій панелі, що слугували пісуарами.

Чоловік смикнув підборіддям у характерному кивку, яким традиційно вітають новоприбулих у туалеті, і далі робив своє.

Даррен розстібнув джинси і став мочитися. Чоловік відвів очі, потім знову кинув на нього погляд, злегка стрепенувшись, ніби щойно його побачив. Знову кивнув, так само вітаючись, застібнув штани й вийшов.

Здивований, Даррен подивився йому вслід, потім упорався зі своїми справами й підійшов до раковини, щоб вимити руки. Дзеркало над раковиною запевнило його, що він усе ще красень, і події вечора разом відійшли на задній план, коли він почав повертати голову перед дзеркалом, шукаючи найкращий ракурс для своїх вилиць. Він провів іще деякий час, загладжуючи назад свої кучері й потираючи щелепу, а потім штовхнув перед собою двері до зали.

Ґас і Салта пішли. Стіл був порожній і навіть прибраний. Даррен окинув поглядом залу в пошуках друзів. Він гадав, що вони біля бару, але там їх не було. Це здавалося геть неправильним. Люди не полишали Даррена. Він, лише він давав зрозуміти, коли вечірку скінчено, – а він явно нічого такого не казав. У нього в планах було поїхати до клубу, аби трошки відійти від неприємних вражень цього вечора. Але зараз скидалося на те, що його просто кинули. Розлючений, він повернувся за столик і важко опустився на сидіння.

Підійшов Сіґґі.

– Вітаю. Боюся, цей столик зайнятий. Ви резервували місце на сьогодні? Чи, може, ви на когось чекаєте?

– Що? Якого ще хріна?

Обличчя Сіґґі напружилося.

– Я змушений попросити вас пересісти до бару. Будь ласка, сер. Цей столик зарезервований.

– Знущаєшся? Де мій келих?

Сіґґі із засторогою роздивився Даррена і, вирішивши, що в будь-якій неприємній справі краще мати компанію, обернувся, щоб покликати офіціанта.

Він скинув погляд на залу, шукаючи помічника, і раптом сталася цікава річ: він наче втратив інтерес і повернувся на свій піст біля парадного входу й почав дивитися на екран комп’ютера.

Даррен чекав продовження суперечки і був спантеличений тим, що ніхто до нього не підходив. Менеджер ресторану, цілком задоволений собою, приймав телефонні дзвінки і шукав пáльта в гардеробі – так, ніби нічого й не сталося. З нього було досить. Злість від того, що його позбавили його почту, розгорялася, наче полум’я.

Він підвівся й підійшов до барної стійки.

– Сер. Чим можу вам прислужитися? – спитав привітний молодий чоловік.

– Мій рахунок було сплачено?

– Який саме рахунок?

– Столик біля вікна.

Молодий чоловік озирнувся.

– Я не впевнений. Зачекайте, я зараз перевірю.

Він рушив до каси, а тоді зупинився на півдорозі. Його обличчя миттєво набуло збентеженого вигляду, з яким він повернувся до барної стійки, нахилився і став по одній витирати склянки.

– Агов, – плюнув Даррен.

Чоловік випростався.

– Чим можу вам прислужитися?

Щоки Даррена спалахнули від гніву.

– Відповісти на моє чортове питання. Ось чим ти можеш прислужитися.

Бармен наїжачився:

– Пробачте. Я не знаю, що ви маєте на увазі.

Даррен перехилився через стійку і заговорив так, ніби перед ним був хтось старий або тугий на вухо:

– Мій… клятий… рахунок.

– Одну хвилину, сер, – сказав бармен і обернувся. Але, щойно обернувшись, він кинув погляд на столики й, замість того щоб іти до каси, повернувся до барної стійки, щоб і далі протирати склянки.

Даррен схопив його за руку.

– Ти що, в біса, оглух? У чому справа, ти?

Бармен був приголомшений.

– Вибачте, сер. Чим я можу вам прислужитися?

Даррен відчув, як пришвидшується пульс. Він виставив перед собою руки, немов людина, що потрапила в полон.

– Гаразд, приятелю. Я вшиваюся звідси. Зрозуміло? Я пішов.

Бармен розгублено дивився на нього, і Даррен демонстративно промарширував повз Сіґґі й вийшов на вулицю. Ніхто за ним не рушив.

Принаймні було зрозуміло, що перш ніж кинути його, хлопці сплатили рахунок. Це було хоч щось. Вони й досі по вуха в лайні, але це було щось. Він вийняв телефон і надіслав кожному текстове повідомлення:

ТИ ДЛЯ МЕНЕ ПОМЕР

Тепер уже вони усвідомлять усю глибину їхньої провини. Може, їм знадобляться тижні, щоб заново здобути його прихильність, а між тим знайдеться ціла черга охочих на їхні місця.

Він чекав, що зараз телефон почне гудіти, приймаючи повідомлення з вибаченнями. Але той мовчав. Він підозріло потицяв кнопки. Жодного SMS. Жодного електронного листа. Жодного повідомлення в чаті. Узагалі нічого. Він вилаявся на інтернет-зв’язок, що вочевидь зник, хоча телефон показував наявність повного сигналу. А потім підняв комір і рушив додому.

Деякий час він ішов, доки не побачив заспокійливий помаранчевий вогник таксі. Даррен підвів руку, і таксі загальмувало. Водій опустив вікно і подивився на нього.

– Куди, приятелю?

– Шефердз-Буш.

Водій кивнув, відвернувся, і віконне скло почало підійматися знову. Даррен сунув руку до кишені, аби впевнитись, що телефон і досі там, та коли він потягнувся до дверей, таксі несподівано рвонуло з місця.

– Гей, ти! – загорлав він. – Козел! – безсило крикнув Даррен услід машині.

Прогулянка на п’ять із половиною миль до батьківського дому не обійшлася без пригод. Ще три спроби спіймати таксі завершились приблизно тією ж невдачею, і, коли о пів на другу ночі його ключ повернувся в замку, він був так само виснажений, як і розлючений.

Він пройшов прямісінько до своєї кімнати і ліг у ліжко. Годі було й намагатися надати хоч якийсь сенс подіям цього безглуздого вечора. Спочатку треба було виспатися, а вранці буде видно. Він узяв ноутбук і розкрив його, аби традиційно побажати на добраніч усім прихильникам.

Даррен набрав свій акаунт у Твітері. Якщо