Читати книгу - "Археологiя. Дитяча енциклопедія"

було збути, то багато шматків навмисно відбивали від будівель. Повернувшись на батьківщину, охочі до сувенірів втрачали інтерес до того, що придбали, або ж їхні колекції спадкоємці пускали на вітер, так що вже неможливо було простежити долю цінних реліквій. Вільям Сент-Клер пише: «не беручи до уваги того, що було викрадено в 1687 році, невеликі фрагменти скульптур Парфенона, вивезені з Афін у XVIII столітті, час від часу знову з’являлися в Палермо, Падуї, Парижі, Вюрцбурзі, Карлсруе. Три фрагменти потрапили до підземелля Ватикану. Широка плита фриза невідомо як у 1744 році стала власністю Королівської академії в Лондоні. Інша частина фриза була виявлена в англійських заміських віллах; третя дісталася Товариству аматорів. Частина фриза була відкопана в 1902 році в одному парку в Ессексі. Три уламки, придбані в 1765 році мандрівником Чендлером, узагалі зникли».

Хижацька діяльність лорда Елджіна постала в центрі гучної міжнародної полеміки і викликала дипломатичний скандал, що й досі, час від часу, отримує своє продовження. Одні, зокрема Вільям Сент-Клер, виправдовували його, вбачаючи в ньому безкорисливу людину, метою якої було врятувати витвори з мармуру від людської недбалості і передати їх нащадкам. «Єдине вірогідне пояснення, – писав Деніс Хейнс, зберігач греко-римських старожитностей Британського музею, – дав сам лорд, заявивши, що, вивозячи античні цінності, він мав намір сприяти розвитку мистецтв у Великій Британії. Якщо і можна дорікнути Елджіну, то тільки в тому, що він недостатньо стежив за своїми агентами в Афінах; їхній керівник Джованні Баттіста Лузієрі, звичайно, надто захоплювався гонитвою за цінностями».

Дорогоцінні надбання неодноразово приносили лорду Елджіну нещастя. Своєрідна клептоманія лорда не тільки призвела його до жебрацтва, але й налаштувала проти нього багатьох діячів того часу, зокрема Байрона. Три роки він провів у в’язниці, куди його посадив Наполеон, який хотів заволодіти колекцією предметів з мармуру, щоб передати її Лувру. І коли 1816 року скарби лорда Елджіна на настійну вимогу парламенту були придбані державою, йому не заплатили й половини витрачених на них грошей.

Грецький уряд і його британські друзі неодноразово вимагали повернення мармурових скарбів, украдених в Акрополі. З 1890 року полеміка періодично спалахує знову і знову. У 1945 році прем’єр-міністр Англії Клемент Еттлі категорично відмовився передати мармурові скульптури Греції. Коли двадцять років по тому Гарольд Макміллан (він був прем’єр-міністром у 1957–1963 рр.) заявив у палаті громад, що розгляне таку можливість, газета «Таймс» звернулася до нього з різким закликом відмовитися від подібних намірів. У 1965 році англійський прем’єр-міністр Гарольд Вільсон стверджував: «Немає такого правила, щоб ми були зобов’язані його неухильно дотримувати і яке встановлювало б, що твори мистецтва підлягають передачі відповідно до місця їхнього походження». Відтоді питання щодо передачі цінностей більше не поставало. Але з цього не випливає, що проблему можна буде замовчувати завжди. Метопи, статуї, фрагменти Парфенона та інші пам’ятки Акрополя розсіяні по музеях усієї Європи від Копенгагена до Відня, від Вюрцбурга до Лондона, Парижа й у багатьох інших містах. Можливо, незабаром питання про їхнє повернення постане знову, з огляду на мобілізацію світової громадськості на порятунок Акрополя.

Казарма при Акрополі

У XVIII–XIX століттях багато європейських мандрівників відвідували Афіни й Акрополь. З картин, малюнків, гравюр і акварелей, що вони їх залишили, можна відновити вигляд Священної скелі того часу. В перші роки незалежності Греції (30-ті-40-ві роки ХІХ ст.) Акрополь з усіх боків оперізував високий могутній мур. Три бастіони з гарматами утворювали могутнє укріплення перед Пропілеями. Отже, щоб зійти на Акрополь, треба було оминути ці укріплення і шість воріт, що добре охороняли. Усередині цитаделі з великих брил мармуру від зруйнованих храмів був зроблений майданчик, на якому стояло близько трьохсот будиночків, де жили військові з турецького гарнізону зі своїми родинами.

Смуток огортав душу при думці, що впродовж довгих століть від кінця античного періоду до епохи романтизму Акрополь залишався місцем, зовсім не відомим Заходу. Священна скеля помалу перетворилася на село під покровом Періклових колон. Скупчення будинків, серед яких лабіринтом вилися вузькі вулички і подекуди було видно гайки оливкових дерев і мімоз, займало ділянку від Пропілеїв до невеликого майданчика за Парфеноном і «душило» пам’ятник. Над храмом виблискував купол турецької мечеті. Перші роботи по відновленню пам’ятників Акрополя почалися в 1833–1835 роках – тоді був реконструйований маленький храм Афіни-Ніки. У наступні одинадцять років зміцнили руїни Парфенона і почали перші спроби підняти одну із звалених колон. Одночасно були знесені всі халупи і початі археологічні розкопки.

У 1898–1939 роках під керівництвом грецького архітектора Ніколаса Баланоса були проведені відбудовні роботи в чотирьох головних пам’ятниках Акрополя і поставлені на місце камені, що лежали на землі. Деякі відсутні частини були виготовлені заново – з мармуру або із залізобетону, що тоді його вперше почали широко застосовувати при реставрації древніх пам’ятників. У ті роки ще тішили себе ілюзією, що знамениті руїни Греції знову зможуть кинути виклик століттям. Але не минуло і тридцяти років, як довелося визнати, що проблема порятунку Акрополя постає знову, причому в більш трагічній формі. З розвитком промисловості з’явилося три нових джерела лих: з кожним роком усе більшої руйнації завдають забруднення атмосфери, сталь, бетон і туризм.

Залізний панцир та золотий колчан із поховання Філіппа II Македонського

Річ у тім, що за останні роки в Афінах відбулися великі економічні, демографічні і соціальні перетворення, що є несумісним з існуванням древніх пам’яток. Столиця Греції з маленького і спокійного міста з безліччю історичних споруджень і скромних неокласичних будинків перетворилася на величезне місто з населенням понад два мільйони жителів, великими промисловими підприємствами, гігантськими будинками, міжнародним аеропортом і високим рівнем забруднення навколишнього середовища. Повітря Аттики, що славилося своєю кришталевою прозорістю, затуманено димом; до того ж місто, і особливо Акрополь, затоплене потоком туристів.

У 1977 році грецький археолог Маноліс Андронікос у місті Вергіна знайшов поховання македонських царів. Серед знахідок – поховальна скриня з останками Філіппа ІІ Македонського, батька Александра Великого.

Зародження первісної археології

Трохи відстаючи спочатку від класичної археології і йдучи дещо інтим шляхом, але до тієї ж мети, розвивалася третя галузь загальної археології – археологія первісна. Щоб простежити хід її розвитку, ми повинні повернутися назад – до її джерел.

Первісна археологія вивчає, на підставі речових пам’яток, дописемний період історії людства. Дописемний період за тривалістю майже в сто разів