Читати книгу - "Археологiя. Дитяча енциклопедія"

перевищує писемний. Писати люди навчилися близько п’яти тисяч років тому, а користуватися знаряддями праці і виготовляти їх – близько 500 тисяч років тому. Історичні джерела цього періоду значно відрізняються від джерел писемного періоду, навіть у тому разі, якщо останні самі і не є писемними. Мова джерел писемного періоду так само відрізняється від мови джерел дописемного, як звукова мова відрізняється від мови глухонімих. Майже кожній речі, створеній людиною в писемний період її історії, можна знайти аналогію в сучасних нам речах: бронзовий кинджал древнього шумера принципово мало чим відрізняється від кортика сучасного морського офіцера, і, знайшовши такий кинджал, легко здогадатися про його призначення і функції. Але й дотепер твердо не встановлено, які функції виконувало ручне рубало первісної людини. Крім того, речові джерела писемного періоду, якщо самі вони не є писемними, майже завжди в тій чи іншій близькості супроводжуються писемними джерелами, що допомагають зрозуміти їхній прихований зміст. Так, наприклад, в Італії і Греції було знайдено кілька погрудь того самого обличчя і без написів. Це були речові пам’ятки писемного періоду, але самі вони писемними не були. Кого зображували ці погруддя, тривалий час залишалося таємницею, аж поки не була знайдена герма (голова з підставкою у вигляді стовпа), що зображує те саме обличчя, але з написом «Платон». Таких прикладів можна навести безліч. Зрозуміло, що джерела дописемного періоду написами не супроводжуються і для розуміння їхнього прихованого змісту застосовують інші методи й інші зіставлення.

Первісна археологія формувалася як наука протягом XIX століття, але корінням вона сягає в глибоку давнину.

Легенди і міфи всіх народів розповідають головним чином про дуже віддалене минуле: про створення світу, про походження первісної людини, про здобування людиною перших знань, про освоєння вогню, про початок землеробства і скотарства.

Формувалася первісна археологія на тлі відчутних суперечностей з церквою. Ні папи, ні кардинали не сприяли її розвитку. У цьому одна з причин його затримки. Друга, найбільш важлива причина, – це її нерозривний зв’язок і залежність від розвитку природничих наук. І, нарешті, третя причина криється у відносній бідності і невиразності джерел первісної археології, що не привертали до себе загальної уваги, не викликали такого захоплення, як джерела класичної археології.

Дійсно, джерела первісної археології, особливо раннього періоду, украй бідні і невиразні. Грубі кам’яні знаряддя, які неспеціаліст не завжди відрізнить від природних каменів, залишки багать, кістки тварин, рідше кістки самої людини – ото й усе. Тільки ці жалюгідні рештки первісного життя висвітлюють минуле людини протягом багатьох і багатьох тисячоліть.

Археологічні джерела стають більш численними, різноманітними і виразними в міру того, як людина наближається до нашого часу. З’являється глиняний посуд (кераміка), вироби з кістки і рогу, кам’яні знаряддя стають різноманітними й досконалішими, поступово вони замінюються спочатку мідними, потім бронзовими і, нарешті, залізними. Змінюється і сама людина: з напівтварини, що не володіє розбірливою мовою, вона перетворюється на мислячу людину (Номо sapiens). В міру формування мислення розвиваються і вірування в надприродні сили, в загробне життя, з’являється мистецтво. Людина починає ховати своїх мерців, розписувати стіни своїх печер, вирізувати з кістки і каменя фігурки людей і тварин. Щодалі легше читати археологові безсловесну мову речей.

Не можна сказати, хто і коли вперше звернув увагу на первісні пам’ятки як на історичні джерела і заклав основи первісної археології. Про існування кам’яних знарядь люди знали й в античну епоху, і в епоху середньовіччя, але надавали їм містичного значення. Їх вважали знаряддям божественної чи нечистої сили і називали «громовими». Їх наділяли таємною здатністю зціляти хвороби, відвертати всілякі напасті і приносити щастя. Менш марновірні і більш освічені люди думали, що кам’яні знаряддя зроблені древніми греками і римлянами спеціально для релігійних ритуалів. Ця точка зору до XIX століття мала прихильників навіть серед учених-археологів.

У 1473 році вийшло перше видання «Про природу речей» Лукреція. В античного мислителя знайшлося багато послідовників. Біблійна легенда про походження людини не могла вже задовольнити освічених людей, тим більше людей епохи Ренесансу. В результаті відкриття морського шляху в Індію, відкриття Америки, після кругосвітньої подорожі Магеллана та інших подорожей в Європу потекли небачені і дивні речі, що їх виготовляли і якими користувалися, за розповідями мандрівників, дикі мешканці нововідкритих земель. Серед цих речей виявилося багато кам’яних сокир, стріл і списів, що не відрізнялися від «громових». У когось, можливо, одночасно в багатьох, виникла думка, що «громові» сокири і стріли є також знаряддям дикунів – віддалених предків європейців. Припущення підтверджувалося тим, що кам’яні знаряддя в Європі знаходили звичайно при земляних роботах на якійсь глибині, так само як і витвори античного мистецтва. Різниця полягала лише в тім, що античні речі були зрозумілі, а кам’яні сокири становили загадку. Однак зіставлення напрошувалося саме собою: якщо статуї, що знаходяться в землі,– залишки минулого, то й кам’яне знаряддя – залишки минулого, тільки ще більш віддаленого.

Перше письмове свідчення про виникнення цієї думки належить до другої половини XVI століття. Доглядач ботанічного саду у Ватикані, мінералог і лікар Михайло Меркаті (помер у 1593 р.) залишив рукопис, у якому вважав «громові» сокири і стріли знаряддями первісних людей, що не знали ще металу. Незважаючи на близькість до папського престолу, а вірніше, саме через це, Меркаті не надрукував свого рукопису. Він був знайдений у 1711 році й опублікований в 1717 році. Та ще в 1714 році, тобто до опублікування рукопису Меркаті, Естерлінг у своєму творі «Про похоронні урни і кам’яну зброю древніх хеттів» писав: «Якщо знайдеться хто-небудь, хто б намислив заперечувати існування такого знаряддя в германців, то нехай він вирушить до жителів Луїзіани та інших дикунів Північної Америки, які й дотепер користуються гострими каменями замість ножів і зброї». У 1723 році Жюссьє виступив з доповіддю в Паризькій Академії наук, у якій висловив ту саму думку: один з найважливіших засобів вивчення первісних знарядь – метод порівняльного аналізу пам’яток. Цей метод якнайтісніше пов’язував первісну археологію з новою гуманітарною наукою – етнографією. Засновниками цієї науки були місіонери, яких церква посилала в заморські колонії для навернення у християнство нових підданих європейських монархів. Їм, як нікому, доводилося спілкуватися з людьми, що стояли на первісному рівні розвитку, вивчати їхні вірування і звичаї, а разом з ними і засоби виробництва.

У 1724 році вийшла у світ монографія місіонера Жозефа Лафіто «Звичаї американських індіанців у порівнянні зі звичаями первісних часів». Поряд із суто фантастичними відомостями – як-от розповідями про безголових людей, які живуть у Південній Америці,– у книжці наводиться великий фактичний і дуже