Читати книгу - "Діти Праліса"

— Безсмертя!

Праліс опустив голову.

— Я проспав дві тисячі років… Берізка і справді знала свою справу! Але дух мій заточити вона не змогла. Я бачив все, що творилося на землі… Як вірна мені погань, діти мої, відступила від моїх заповітів. І пристала до людей. Я бачив диво, що сталося півтора тисячоліття тому… Люди, ваш гріх спокутувано! Але ж ні, ви завжди прагнули одного і боялися одного — смерті!

Праліс подивився на Дідюна своїми вогняними очима.

— І ти знехтував тією спокутою, пробудивши могутнього демона. Заради чого? Звичайно — безсмертя!

Чаклун знову облизав губи.

— Я знаю твою таємницю, як знала її Берізка.

Демон насупився.

— Але я мовчатиму. Я надто поважаю тебе, Пралісе, за те, що ти зробив!

— Ще хтось знає? — запитав демон.

— Думаю — ні… Берізка забрала ту таємницю з собою в могилу. Мара не схибила! Якби не я, ти спав би ще невідомо скільки…

— Я зроблю те, що ти хочеш. Підійди, — перебив його Праліс. Дідюн підійшов і опустився на коліна. Демон підняв руку.

— Але прошу, — чаклун подивився знизу вгору на Праліса, — залиш мені мою подобу.

— Гаразд, — кивнув демон і торкнувся чола Дідюна.

На березі Рудки, під вербами, палали багаття. У повітрі ширяли яскраві, різнобарвні кульки болотяних вогнів. Вони то кружляли між величезними вербами й над водою, підлітаючи до самого берега і майже торкаючись піску, то раптово злітали у височінь, розсипаючись міріадами вогняних бризок.

Берегині у білосніжних просторих убраннях з вінками на головах кружляли навколо багать і разом з ними, голосно сміючись, кумедно підстрибував Мурко, взявши за руки Пташку. Жменька, Борода, Вітряк, Никодим з Нікелем та Коник з Повітруном і Микитою примостилися неподалік багаття біля величезної бочки з пивом і щось бурхливо обговорювали. Поруч стояли Мефодій та Липень і з ледь помітними посмішками спостерігали за казковим дійством, яке затіяли берегині. Вони виконували танок з болотяними вогнями. Здіймаючи руки догори, берегині випускали з рукавів різнокольорові кульки і кружляли разом з ними. Гапка з Андрієм сиділи на перевернутому човні на самому березі. Жінка пригорнулася до козака і не зводила очей з берегинь і молодої мавки.

Це була ініціація Пташки і, звичайно ж, на цьому святі не було Вербички, рідної тітки дівчинки. Завтра Пташка повинна була вступити у володіння своєю вотчиною, Дібровою Смутку, знову названою на честь доньки Берізки Дібровою Квітів.

Свято було в самому розпалі, коли на півночі раптом щось вибухнуло і задвигтіла земля… Болотяні вогні згасли, а полум’я багать спалахнуло сліпучо-яскравим світлом. Усі присутні як один звернули свої погляди на північ, а там, за обрієм, небо вже палало кривавими загравами.

— Курган Праліса! — скрикнув Микита.

— О Боже! — скрикнув Липень, і голос його був повен відчаю й розпуки. — Лихо нам, лихо! Демон прокинувся!..

Біля північної межі стіни туману, там, де починалися чорні трясовини Переводу, куди не сміли ступити ані нечисть, ані чаклуни Березової-Рудки, біля невеличкого багаття сиділа Вербичка. Вона обхопила коліна руками і задумливо дивилася на вогонь. Поряд з нею сиділа Марюка — та сама, що радила їй убити Пташку.

— Я ж казала тобі, — сичала Марюка, — знищ її! Не послухалася!

Але мавка мовчала.

— Зараз її ініціюють у володарку діброви, — продовжувала мара. — Твоєї діброви! Тобі доведеться повернутися у свій круглик… — Мара підступно нахилилася до мавки. — …Якщо не добереш способу вбити її… І зараз це буде набагато, набагато важче, всі стали на її бік і…

Марюка не встигла договорити, бо в цю хвилину земля здригнулася, як від потужного вибуху. Мавка і Марюка схопилися на ноги, і Мару тієї ж мить стало розпирати, як повітряну кулю. Потвора заревіла і скинула свій балахон. Шкіра на ній стала репатися, сама ж вона почала рости і збільшуватися прямо на очах у мавки, і за мить перед Вербичкою вже стояла висока кремезна істота, вся обросла чорною густою вовною; червоні очиська люто виблискували на ікластій пиці. Різким рухом Марюка підняла до нічного неба кігтисті лапи, задерла морду і протяжно завила.

— Володар прокинувся! На Рудку! — скрикнула вона і за мить зникла, наче її й зовсім тут не було.

Вербичка не знала, чи варто їй теж радіти, як раділа Марюка, але таки спрямувала свою думку на Березову-Рудку.