Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вийшовши на хвильку з оселі аскета, Ґендзі поглянув навкруги: з гори ясно видніли чернечі келії, а внизу звивистої доріжки — особливо привабливий живопліт, за ним — охайний будиночок з галереєю і садком навколо. «Цікаво, хто там живе?» — запитав Ґендзі у своїх супутників, і один з них відповів: «Ця оселя належить якомусь Содзу, монаху з високим духовним саном. Уже два роки він живе тут відлюдником».
«Боюся, що в такому непривабливому вигляді мені не варто показуватися йому на очі, — сказав Ґендзі. — Краще, щоб він не знав про мій приїзд».
Зверху було добре видно, як у дворі будиночка з галереєю з’явилися миловиді дівчата-служниці й заходились рвати квіти, щоб поставити священну воду з пелюстками перед образом Будди.
«Схоже, що в будинку є і жінка». — «Не може бути, щоб монах-настоятель...» — «Хто ж вона?» — перемовлялися супутники Ґендзі. Декотрі з них спустилися вниз і силкувалися розгледіти що-небудь. «Там у будиночку — чарівна дівчина й молоді служниці», — повідомили вони.
Поки справлялися лікувальні обряди, сонце піднялося зовсім високо, а Ґендзі не полишала тривога про своє здоров’я, хтось із його супутників сказав: «Вам треба відволіктися від похмурих думок». Зійшовши на гору позаду келії, Ґендзі поглянув у бік столиці. Вдалині стелився імлистий серпанок, а крізь нього нечітко проступало верхів’я дерев. «Зовсім як на картині. Мабуть, ті, що живуть тут, не можуть і бажати кращого», — мовив Ґендзі. «У цих горах немає нічого незвичайного, — відповів хтось із його супутників. — От якби ви побачили моря і гори інших провінцій, скажімо, такі як гора Фудзі абощо, то мали б перед собою, напевне, неперевершену картину...» Інші, заради розваги свого пана, вихваляли мальовничі затоки і скелясті береги західних провінцій. «З найближчих місцевостей найбільшої уваги заслуговує затока Акасі у провінції Харіма. Нічого особливого в ній начебто немає, але досить кинути оком на морську гладінь — і дивовижне, небувале заспокоєння сходить на душу. Чудовий і будинок колишнього намісника, що недавно став Нюдо, монахом-мирянином, і має єдину дочку, вихованню якої докладає всіх своїх зусиль. Йому, з родини міністра, всі пророкували блискуче майбутнє, але він, людина вельми химерної вдачі, не зумів служити в Імператорській охороні у званні «цюдзьо», після чого, за власним проханням, отримав призначення на посаду намісника Харіми, але і там, видно, не зміг прижитися. «Як же мені після цього повертатись у столицю?» — запитав себе він і вирішив постригтися в монахи, але не йти в монастир. Але й цього разу повівся, як дивак, й не усамітнився в гірській глушині, а оселився на березі моря. У провінції Харіма є чимало місць, куди людина може віддалитися від мирської суєти, але, напевне, його дружина і дочка не побажали жити відлюдькувато серед гірських вершин, далеко від людей. А може, він сам сподівався, що таким чином зітре у своєму серці пам’ять про минулі невдачі. Побувавши нещодавно в Харімі, я заїхав його провідати і переконався, що він, не зумівши посісти гідного становища у столиці, має просторий маєток з розкішним житлом, набутим, безперечно, завдяки своїй недавній посаді намісника, тож зможе в достатку прожити решту свого життя. Багато зусиль приділяє спасінню своєї душі, прийнявши обітницю. «А як дочка?» — запитав Ґендзі. «Начебто непогана і вродою, і вдачею. Намісники цієї провінції один за одним звертали на неї свою особливу увагу й домагалися від нього згоди, але він відмовляв усім, а дочці заповідав: «Жаль, що я сам опинився у такому низькому становищі, але тобі, моїй єдиній дочці, бажаю кращої долі. Якщо мені доведеться покинути цей світ, так і не забезпечивши твого майбутнього, ти знайдеш свою смерть у морській безодні». Ґендзі вислухав цю історію з чималим зацікавленням.
«Виходить, свою єдину дочку він готовий віддати за дружину Морському Дракону? Яке зухвале честолюбство!» — сміючись, здивувався хтось із супутників Ґендзі.
Розповідав цю історію Йосікійо, син теперішнього намісника Харіми, юнак, якому в новому році надали п’ятий ранг в Імператорській канцелярії.
«Цей гульвіса, видно, сам готовий змусити її батька порушити заповіт. Тому й вчащає до нього», — заговорили про нього супутники Ґендзі. «І все ж, що там казати, вона, напевно, зовсім провінціалка». — «З дитячих років росте в такій глушині разом зі своїми старомодними батьками, тож, зрозуміло...» — «Але ж мати, напевне, зі шляхетної родини? Мабуть, за підтримки впливових столичних родичів підшукала для дочки вихованих дівиць, дівчат-служниць і створила для неї бездоганне оточення». — «А от коли пошлють туди намісником людину жорстокосерду, то навряд чи цій сім’ї вдасться жити далі так безтурботно». Прислухаючись до таких пересудів, Ґендзі зворушено подумав: «Цікаво, з яким наміром він заповідав дочці кинутися в море? Адже на дні морському, серед водоростей, вона матиме непривабливий вигляд». Ґендзі мав пристрасть до всього незвичного, чудернацького, а тому уважно слухав розповіді своїх супутників.
«Уже смеркає, а хвороба начебто не повертається. Чи не пора вже їхати додому?» — турбувалися вони, але аскет заперечив: «Та ні, злий дух ще не покинув вашого пана, а тому затримайтесь до ранку, щоб лікувальний обряд справляти всю ніч». — «Еге ж, напевно, так і зробимо», — погодилися всі, а Ґендзі також сподобалася така пропозиція, бо досі йому не доводилося ночувати в дорозі. «Ну, що ж, вирушимо на світанку», — вирішив він.
День тривав дуже довго, і Ґендзі знічев’я скористався вечірньою імлою, щоб заглянути у двір Содзу за живоплотом. Відіславши назад усіх своїх супутників, крім Кореміцу, він підступив до нього зовсім близько, зазирнув у західне вікно будинку й побачив там статуетку Будди й монахиню, що молиться перед ним. Крізь трохи підняту бамбукову штору було видно, як монахиня ставить перед Буддою квіти. Потім вона сіла під стовпом і поклала сувій з текстом сутри на лавочку-підлокітник. Читала сутру так зосереджено, що не могла бути звичайною особою. На вигляд мала років сорок, її загальну худорлявість відтінювала округлість білісінького обличчя, а короткі кінці підстриженого волосся на плечах надавали їй більшої вишуканості, ніж якби були довгими.
Поруч з нею сиділи дві миловиді дорослі служниці, гралися дівчатка — то вбігали в будинок, то вискакували надвір. Прибігла одна з них, років десяти, одягнена в м’який білий спідній і верхній жовто-брунатний одяги, що виділялися, на відміну від інших, особливою красою. Примчала до монахині з розсипаним по плечах, неначе віяло, волоссям, з розпашілими щоками. «Що сталося? Посварилася з дітьми?» — піднявши очі, запитала монахиня. «Напевно, це її дочка», — припустив Ґендзі, помітивши риси схожості
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу», після закриття браузера.