Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

якоїсь причини могли викликати таку реакцію. Вона з жахом усвідомила, що насправді була не сама. З розклеєної голови їй посипалися постаті та голоси цього дня, колихаючись у повітрі кімнати: двоє хлопців з комітету, сторож, колеги, Бруно в сушильному цеху, Надя. Усі вони рухалися пришвидшено, немов у німому кіно, спалахи червоного світла біля сторожевої буди теж почастішали, рухи Філіппо, який виривав їй з рук ковбаску і погрозливо репетував, теж були прискорені. Усе це були ігри розуму: насправді в кімнаті не було ані людей, ані жодних звуків, крім Дженнаро, який розмірено дихав у ліжечку біля неї. Та це не заспокоїло її, а ще більше роз’ятрило страх. Серцебиття стало таким потужним, що, здавалось, могло розтрощити все навколо. Сила, яка тримала докупи стіни кімнати, ослабла, нестримні поштовхи в горлі струшували ліжком, кришили тиньк на стінах, розколювали їй череп, вони ось-ось розтрощать і дитину, авжеж, розтрощать її, мов целулоїдну ляльку, з’являться тріщини на грудях, на животі, на голові, і вилізуть нутрощі. «Мушу відсунути його подалі, – подумала вона, – що він ближче до мене, то імовірніше, що розірветься». Але тут згадала про іншу дитину, яку колись відсунула від себе, дитину, яка так і не розвинулася в її утробі, дитину Стефано. «Я відсунула її, вигнала її з себе, принаймні так говорили у мене за спиною Пінучча з Джильйолою. Може, і справді я це зробила, навмисне викинула її з себе. Чому мені ніколи не вдається зробити все як належить? Чому невдачі переслідують мене?» Серцебиття ніяк не вгамовувалося, примарні постаті тисли на неї шелестом своїх голосів, вона знов підвелася з ліжка, сіла на край. Її вкривав липкий піт, який здавався замерзлою олією. Ступила босоніж до ліжечка Дженнаро, помалу штовхнула його, відсуваючи від себе, але тільки трохи: вона боялася зашкодити йому, якщо він буде занадто близько, і боялася втратити його, якщо він буде занадто далеко. Дрібними кроками, спираючись на меблі та стіни, вона пішла до кухні, але повсякчас озиралася, боячись, що позад неї западеться підлога і затягне в прірву Дженнаро. Напилася води з крана, сполоснула обличчя, і серце раптом зупинилося, штовхнувши її вперед, немов при різкому гальмуванні.

Скінчилося. Фрагменти дійсності знов з’єдналися докупи, тіло поступово відживало, піт висихав. Тепер Ліла тремтіла, відчуваючи таку втому, що стіни вирували навколо неї, вона боялася, що ось-ось зомліє. Треба піти до Енцо, подумала вона, зігрітися трошки, залізти до нього в ліжко, притиснутись до його спини, поки він спить, і теж заснути. Але не зробила цього. Вона відчула на своєму обличчі ту солодку гримасу, з якою вона сказала Бруно: «Повір, у мене мала дитина, це справді зробила не я». Звабливий, а може, і кокетливий вираз обличчя, жіноче тіло, яке реагує само по собі, попри всю огиду. Їй стало соромно: як могла вона так поводитися, добре пам’ятаючи, як Соккаво обійшовся з нею в сушильному цеху? І все ж вона так повелася. Ох, ця звичка тиснути на чоловіків, штовхати їх, мов покірних тварин, до мети, якої вони собі не ставили. Ні, ні, годі, колись вона чинила так з різних причин: майже не замислюючись, чинила це зі Стефано, з Ніно, з братами Соларами, а може, навіть з Енцо. Тепер годі, вона більше не хоче, вона владнає весь цей клопіт сама – зі сторожем, з колегами, зі студентами, із Соккаво, з власною головою, набитою амбіціями, від яких вона ніяк не може відмовитись і знемагає від зіткнень з людьми та речами, відчуваючи, що не витримає.

34

Прокинувшись, вона зрозуміла, що в неї гарячка, але прийняла аспірин і все одно пішла на роботу. Ще нічне небо випромінювало слабке синяве світло, що ледь торкалося низьких споруд, заболоченого бур’яну і покинутого брухту. Обходячи калюжі на початку ґрунтової дороги, що вела до фабрики, вона помітила, що студентів тепер четверо – двоє тих самих, що вчора, третій їхнього ж віку і ще один, кремезний, опецькуватий, років двадцяти. Вони наклеювали на мур плакати із закликами до боротьби і саме почали роздавати летючки того ж змісту. Але якщо попереднього дня робітники і робітниці, хто з цікавості, хто з увічливості, брали брошурки, тепер більшість з них або проходили повз, опустивши голову, або ж брали летючку і, зім’явши, відразу викидали геть.

Побачивши, що хлопці вже тут, такі пунктуальні, наче те, що вони називали політичною діяльністю, вимагає ще жорсткішого розкладу, ніж її робота, Ліла відчула роздратування. Це роздратування перетворилося на ворожість, коли вчорашній хлопець, упізнавши її, підбіг до неї з привітним виразом обличчя і товстим стосом летючок в руці.

– Усе гаразд, товаришко?

Ліла не відповіла й пройшла повз, горло в неї палало, скроні пульсували. Хлопець наздогнав її й непевно сказав:

– Я Даріо, може, ти не пам’ятаєш, ми бачились на вулиці Трибуналі.

– Я знаю, хто ти в дідька такий, – вибухнула вона, – але не хочу мати нічого спільного ні з тобою, ні з твоїми друзями!

Даріо аж заціпило, він стишив ходу й сказав собі під ніс:

– То не хочеш взяти летючку?

Ліла не відповіла, щоб не крикнути йому в обличчя щось неприємне. Але їй закарбувалося в пам’яті розгублене лице хлопця, той вираз, коли люди переконані, що правда на їхньому боці, і не розуміють, як це інші можуть не підтримувати їх. Подумала, що, може, варто було б чітко пояснити йому, чому на засіданні вона сказала те, що сказала, чому вона вважає неприйнятним, що все це надрукували в брошурці, чому їй здається марним і нерозумним те, що вони всі четверо замість того, щоб спати або готуватися до лекцій, стовбичать тут на холоді і роздають густо вкриті текстом летючки людям, які ледве вміють читати і яких навіть не варто примушувати до цього зусилля, бо все це вони вже знають, все це вони переживають щодня, а можуть розповісти навіть про гірші речі, про щось невимовне, про що ніхто ніколи не скаже, не напише і не прочитає, але саме в цьому криються причини їхнього пригнобленого становища. Але її лихоманило, вона мала всього цього досить, це коштувало б їй забагато зусиль. Коли вона підійшла до входу на фабрику, то побачила, що справи там кепські.

Сторож гиркався зі старшим, опецькуватим хлопцем, верещав до нього діалектом: «Ти тільки спробуй перейти цю лінію, перейди, гівнюче, тоді ти зайдеш без дозволу на приватну територію, і я в тебе вистрелю». Роздратований студент відповідав образами, супроводжуючи їх голосним, агресивним сміхом. Називав його рабом