Читати книгу - "Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут"

17

 

У роботу влитися зовсім непросто. У перший же день розумію, як складно працювати в офісі з його постійною метушнею, плітками, вимушеним спілкуванням та косими поглядами.

Тішить, що мало охочих заглядати до кабінету начальника. Дратує, що навпроти мене сидить Вероніка. Вона то нігті полірує, то в дзеркало дивиться, то витягує губи трубочкою і витріщає очі в айфон, щоб зробити селфі.

Іноді з перевагою поглядає на мене. Мовляв, давай-давай, перебирай папірці, не розслабляйся. А її завдання, як з’ясувалося, заварювати босу каву, стежити за його розкладом, супроводжувати поза офісом та зустрічати відвідувачів.

Не здивуюсь, якщо вона коханка Мира.

Ця думка неприємно щипає. Але я відразу ж відганяю її: та яке мені діло? Він — дорослий чоловік, вона — доросла жінка. Просто не реагуватиму на неї.

Але простіше сказати, ніж робити.

Перед очима так і стоїть Анжела. Напевно, в офісі Назара хтось був у курсі їхніх стосунків. І так само, як я зараз, думав: дорослі люди, хай що хочуть, те й роблять.

Щоб не ятрити рани, з головою йду в роботу. В обід потроху знайомлюсь з іншими співробітниками. Здебільшого це молоді дівчата, щойно з інституту. Якщо не рахувати кадровички й головного бухгалтера, я тут найстарша. Мені навіть ніяково, коли вони намагаються звертатися до мене на ви.

— Давайте на ти, — прошу нових колег. — А то почуваюся старою.

— Ок, давай. Я Ніна, адміністраторка. Ти куриш? — мене одразу приголомшують питанням.

— Ні, — оглядаю дівчину, яка заговорила зі мною.

— Даремно, — зітхає вона. — Кожна викурена цигарка скорочує робочий день на десять хвилин.

— І життя теж, — повчально додає, підходячи до нас, головбух — струнка блондинка років сорока. — Оксаночко, у вільний час зайди до мене. Підпишеш заяву про перерахування заробітної плати.

— Дякую, Світлано Ігорівно.

Перший день минає трохи нервово, але я все встигаю. О шостій залишаю офіс разом із натовпом співробітників. Серед десятка дівчат бачу лише двох хлопців. Це сисадміни. А ось Вероніки в юрбі перед ліфтом немає.

Озираюся на двері кабінету.

Цікаво, моя напарниця випадково затрималася чи навмисне?

І знову жену від себе цю думку.

Мені б зі своїм життям розібратися.

Частина співробітників іде в бік підземного паркінгу, а я — до зупинки. Давно не їздила автобусами, та ще в годину пік. Вранці, коли сідала, автобус був майже порожнім, і я спокійно зайняла місце біля вікна. Але зараз він приїхав вщерть набитий народом. Ледве втиснулась. Чекати на наступний не хотілося, адже в няні погодинна оплата.

Їду, стиснута з усіх боків чужими тілами та запахами, лаю себе, що не взяла таксі. Так, воно мені більше не по кишені, але ж один раз можна? Хоча завтра, напевно, буде не легше. Доведеться звикати…

На потрібній зупинці насилу пробираюся до виходу й буквально вивалююся на асфальт. Хапаю свіже повітря ротом, як загнаний кінь. А автобус мчить далі.

Уже біля будинку чекає новий сюрприз. Від припаркованої біля під’їзду машини відклеюється Назар. Рідний, вродливий, у тому самому чорному пальті, яке я йому вибрала…

Здригаюсь, побачивши чоловіка, сповільнюю крок, а потім і зовсім зупиняюся.

— Де ти була?

— Що ти тут робиш?

Наші питання звучать одночасно.

— Ксано! Я тобі весь день дзвоню. Важко відповісти?

Мої щоки починають палати.

Адже точно!

Після того, як я не відповіла на нічне повідомлення, Назар мені кілька разів дзвонив. Але в мене був перший робочий день, і телефон я поставила на беззвучний. Вирішила, що відповідатиму, тільки якщо няня подзвонить.

— Я не могла говорити.

— І чим же таким була зайнята?

Чоловік хапає мене за зап’ястя. Його погляд стає злим, на неголених щоках проявляються жовна.

— Я на роботу влаштувалася, — говорю боязко і втягую голову в плечі.

Це відбувається саме собою. Просто коли він так дивиться, мені інстинктивно хочеться стиснутись, стати якомога меншою. А краще взагалі зникнути. Тому що боюся, що він знову вдарить мене чи штовхне. І цього страху неможливо позбутися.

— Вибач, — помічає мою реакцію. Цідить лайку і відпускає. — Ну вибач! Що я мав думати? Ти не відповіла на смс, не береш слухавку. І що за робота? Навіщо вона тобі? Я що, мало грошей даю?

Хитаю головою:

— Справа не у твоїх грошах, я просто хочу свої власні. У мене ж диплом, освіта.

— А дочка?

— Зоя поки що з нянею, але взагалі їй у садок час…

— Ти ж знаєш, що я проти цього! — обриває він. — Не хочу, щоб мою доньку виховували чужі тітки за гроші, коли в неї є мати!

— Діна Павлівна дуже мила жінка…

— Я сам вирішу, мила вона чи ні. Ходімо.

Доводиться підкоритися. Знаю, Назар не відступить, доки не доб’ється свого. Тож нехай краще познайомиться з нянею і переконається, що в Зої все добре.

Поки їдемо в ліфті, він знову запитує:

— То що за робота? Куди влаштувалася?

Від його близькості, від моєї беззахисності у вузькому замкнутому просторі стає погано.

Думки гарячково кидаються, шукаючи правильну відповідь. Внутрішній голос підказує, що правду краще не говорити.

— Ну… сьогодні перший день, стажування… не знаю, чи візьмуть мене взагалі…

— Фірма як називається?

У пам’яті спалахує реклама з офісного ліфта.

— «Техноком», знаєш таку?

Назар хмуриться:

— Щось знайоме…

Я в кишенях схрещую пальці.

Розумію, якщо він дізнається, що я працюю з Миром, то життя мені не дасть. А він дізнається так чи інакше, але головне, не зараз.

Зараз у мене просто не вистачить духу в цьому зізнатися.

— Мама! — радісна Зойка біжить мені назустріч, щойно заходжу до квартири. — Тату?

Вона завмирає посеред коридору й недовірливо дивиться на нього.

— Так, моя Зайко, твій татко прийшов. У мене тобі подарунок.

Назар сідає навпочіпки, дістає з-за пазухи плюшевого ведмедика й мультяшним голосом каже:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍