Читати книгу - "Зухвала дівчина актора, Торі Шей"

— Ми... це було... — Яна намагалася скласти до купи слова, але явно не вдавалося.

— Ви двоє, — продовжила я, намагаючись залишитися серйозно, хоч це було важко. — Зрозумійте мене правильно, але мій стіл не для таких «експериментів». Для цього є багато інших місць. Тому давайте вже зберемося й удамо, що нічого не сталося. І ще, Яно, не забудь протерти стіл антисептиком, як тільки завершиш. Два рази. Ні, краще три.

Я повернулась до Даніяра, який більше не міг стримуватися і тихо сміявся, а його плечі тряслися від сміху. Ми йшли до його машини, а він, як завжди, не зміг утриматись від жартів.

— Слухай, я точно впевнений, що твій стіл тепер витримає будь-які випробування, — він глузливо підняв одну брову, дивлячись на мене з тією своєю фірмовою усмішкою, яка буквально запрошувала до сварки. — Може, візьмемо це на озброєння?

Я закотила очі, намагаючись не реагувати на його жарти, хоча всередині вже кипіло від обурення. Не те щоб це мене дратувало… Ну, гаразд, дратувало. Дуже дратувало. У моїй голові вже кружляли думки про те, що тепер доведеться дезінфікувати не лише стіл, а й мою пам'ять.

— Закрий рот, будь ласка.

— Ох, ти тільки поглянь на себе, — він розсміявся. — Така вся серйозна, а в комірчині сама розпалила справжній вогонь. Ти сама-то забула, що робила зі мною?

Я зупинилася на секунду, відчуваючи, як всередині мене знову закипає гнів. Він явно насолоджувався тим, що міг мене підколоти.

— Але я не робила це на її столі! — відповіла я різко, намагаючись виправдати себе.

Він підняв руки вгору, як би здаючись, але по його обличчю було видно, що він насолоджується ситуацією. До речі, якщо згадати наші «пригоди» в комірчині, то він не далеко від правди. Але визнавати це вголос? Ні за що.

Він відкрив передні двері своєї машини для мене, і я на мить замислилася. Довго роздумувати не довелося: через страх я вирішила сісти на заднє сидіння. Даніяр лише моргнув декілька разів, але ніяк це не прокоментував. Він сів за кермо, запустив двигун, і ми рушили. Він на мить задумався, потім запитав:

— До скількох ти працюєш?

— До чотирьох, — відповіла я, розглядаючи пейзаж за вікном.

— Дочекайся мене, — раптом сказав він.

Я повернула голову до нього, здивована його проханням.

— Навіщо?

— Помстимося їм, — в його голосі відчувалась рішучість і натяк на змову. Його пропозиція була гостроцікавою, але я не могла не сумніватися.

— І як ти плануєш це зробити? — запитала я, підозріло звузивши очі.

Даніяр лише загадково усміхнувся, не давши чіткої відповіді. Слова застигли на кінчику мого язика. Це змусило мене ще більше цікавитися, що ж він задумав. Це відчуття інтриги й непередбачуваності було одночасно і тривожним, і захопливим. І, здається, саме це мене й підкупало в Даніярі.