Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

ХX

       Ігвард повільно обходив поле бою, як раптом його погляд спинився. Він давно не бачив того, кого він шукав більше за всіх — свого брата. Король уже бачив тіла своїх людей, що були розкидані по всьому полю, але його думки не покидала одна-єдина думка: «де Томас?». Він спитав першого, хто зустрівся йому на шляху: «Томаса бачив?». Лицар, що стояв поруч, поглянув на короля з важким виразом обличчя. Очі його були втомлені і сповнені тугою. «Ні, Ваша Величність. Не бачив», — тихо відповів він, здавалося, що навіть слова були важкими. Ігвард відчув, як у грудях стискається відчуття тривоги. Він не відповів, лише кивнув і продовжив йти далі, але кожен його крок був туманним, немов земля під ногами ставала все більш розсіяною. Проходячи далі в глиб лісу, він побачив ще одного воїна, що оглядав місцевість після битви. «Бачив принца?» — занепокоєним голосом запитав король Ігвард. Юний воїн підняв голову, і у його очах Ігвард побачив сум. «Не бачив, Сір. Тіл серед загиблих не знайдено», — відповів він і поклав руку на плече короля, ніби намагаючись якось втішити його. «Він живий?!» — викрикнув Ігвард, не вірячи своїм вухам. «Ви ж обшукали все поле?» — додав він. «Шукали, Сір. Але його немає. Він не з’явився у наметі Густана» — пояснив воїн. Король стояв мовчки, слухаючи кожне слово, але серце його наповнювалося тривогою і сумом. Він подивився навколо і ніби шукав очима брата серед тіл. Він розумів, що на полі бою неможливо знайти всіх, але надія все одно його не покидала. Він знову пішов, але тепер його кроки були менш впевненими. Зупиняючись перед черговим пораненим, він запитував, але жоден з воїнів не бачив Томаса. Пройшло кілька хвилин, і його думки заповнила лише одна думка: «де ти, брате? Ні тіло, ні сліду!». Ігвард вже не вірив у те, що знайде його тут. Він знову поглянув на поле, і його серце затремтіло. «Як я міг?» – промовив він тихо, ніби звинувачуючи себе за кожен невиконаний крок.

       «Мій королю, — раптом, важко дихаючи, вигукнув один із лицарів, підбігаючи до Ігварда. «Я бачив щось важливе!» — сказав він. Його голос звучав схвильовано, а обличчя було вкрито потом і пилом. Він витер лоба рукавом і, ковтнувши повітря, продовжив: «Недалеко на південь, у лісі, я помітив стяг. Він був королівським... таким, як на мантії принца Томаса!». Ці слова наче блискавкою вдарили по свідомості Ігварда, змушуючи його серце застукати швидше. Король відчув, як у грудях спалахнула іскра надії, змішаної з тривогою. Він уважно подивився на лицаря, наче намагаючись переконатися, що це не примарна надія. «Це було недалеко від старої дороги, що веде до річки, Сір. Я бачив його між деревами, під час проходу», — додав лицар, намагаючись перевести подих. Його погляд був напружений і рішучий, мовби він сам не міг забути побаченого. Ігвард різко повернувся до нього, очі спалахнули холодною рішучістю. Його голос прозвучав не як наказ, а як удар меча: «Істервуд, друже! Де? Покажи мені, де саме!» Він уже крокував у напрямку, який вказав лицар, ледве дочекавшись побачити брата.

       Ліс здавалося, завмер у передчутті, коли король Ігвард і сер Істервуд повільно пробиралися крізь густий підлісок. Вітер слабко шелестів у верхівках дерев, ніби шепочучи старі легенди про загублених героїв. Мертва тиша навколо лише підсилювала цікавість.  «Тут... він був тут», — тихо промовив лицар, який вказував дорогу, і зупинився, жестом показуючи на невелике розчищене місце попереду. Між похиленими стовбурами сосен, на землі лежав стяг. Тканина була порвана і злегка вкрита брудом. Але навіть у такому стані Ігвард одразу впізнав знайомий герб, що прикрашав мантію його Томаса. Король повільно нахилився, щоб підняти стяг. Його пальці обережно торкалися тканини. Він підняв стяг до рівня очей і уважно роздивився. «Це точно Томас... його стяг», — сказав він, ледве стримуючи тремтіння в голосі. Відчуття напруги стало нестерпним, коли він підвів погляд до своїх супутників. «Тут напевно була сутичка», — промовив Істервуд, вказуючи на сліди боротьби: поламане гілля, витоптаний мох і кілька крапель засохлої крові на землі. Його очі напружено розглядали місцевість, шукаючи нові докази. «Він живий… він живий…», — прошепотав Ігвард та опустив голову, вдихаючи холодне повітря, наповнене ароматом сосни та заліза. «Ми знайдемо його», — твердо сказав він, згортаючи стяг. Його погляд змінився: у ньому була рішучість і готовність продовжувати похід за ради брата.

       Кололи вони дійшли до табору, Ігвард зайшов до намету та відразу присів біля Едріана, його погляд був сповнений хвилюванням. Біль змушував Едріана стискати зуби, але він намагався триматися, не показуючи своєї слабкості. Король злегка нахилився до хлопця, його голос був м’яким, але сповнений рішучості.  «Ти тримайся, Едріане. Не залишай нас», — тихо сказав Ігвард, дивлячись на пораненого, який важко дихав. Його рука обережно торкнулася плеча друга, ніби намагаючись допомогти. Едріан слабо усміхнувся, його очі були повні втоми і болю. «Я... я буду... в порядку, Сір» — відповів він та зацікавлено додав : «А де Томас?». Його голос був ледве чутним, але в ньому все ще залишалася та гучність. «Він… Він розвідує територію», — зворушеним голосом від обману нехотя відповів Ігвард. «Все добре… все добре» — додав він.  Едріан стиснув кулаки та подивився на короля. «Дякую… дякую за все», — промовив він, і його очі повільно заплющилися. Ігвард мовчки кивнув та поправив покривало. «Відпочивай» — тихо сказав він, розуміючи, що Едріану потрібно відпочити. «Вилікуй його!» — наказав Ігвард Густану, виходячи із намету.

       Ігвард глибоко вдихнув, відчуваючи, як спокій в середині нього починає боротьбу з тривогою. Він знав, що втрати вже були великими, але зараз, коли в його руках залишалася лише надія на повернення принца, єдиного наслідника та рідного брата, нічого не можна було зупинити. Він повернувся до Лео, який саме збирався допомогти Густану. «Лео, ти очолиш військо. Супроводиш Густана та поранених до міста. Допоможи їм дістатися безпечно, поки ми із Олафом займатимемося пошуками», — сказав Ігвард. Лео поглянув на короля. «Але це небезпечно. Хай військо допоможе» — не вагаючись порадив він. «Ні. Нас багато. Тимпане поранені. Ні… точно ні» — серйозно відповів король. Лео погодився одним коротким кивком і рушив до Густана. Ігвард знову перевів погляд на всіх, хто залишався із ним. Мартін, Олаф і Вієтта були готові йти далі. Він подивився на них, і хоча в очах кожного можна було прочитати втому і біль, вони все розуміли. «Ми йдемо по слідах Томаса», — коротко промовив Ігвард. Його голос звучав важко, як і його серце, але він не міг залишити брата. «Якщо він ще живий, ми повинні його знайти» — додав він. Вієтта не запитувала, лише кивнула і миттєво підготувалася, обираючи шлях, який вони повинні були взяти. Мартін, хоч і помітно стомлений, також не виголосив ані слова протесту. Олаф, на відміну від них, вважав це своєю справою, мовчки витираючи бруд з меча. Лише Мартін вигукнув: «Що, знову похід?!». Ігвард промовчав, лише легенько посміхнувся. «Ну і ледащо же ти, Мартін!» — жартівливо вигукнув Олаф, поклавши свою руку на плече слуги.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍