Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ПЕРША

Світ не впав. Але щось у ньому — розвалилось. Не будівлі. Не уряди. Щось глибше. Щось, що тримало людей разом у брехні. І тепер — не тримало.

 

У містах було тихо. Не тиша миру. Тиша після крику. Люди йшли на роботу. Діти ходили до школи. Але все ніби відбувалось із запитанням у повітрі: що тепер?

 

Хтось мовчав. Хтось молився. Хтось проклинав. А дехто — вперше говорив правду. Не для інших. Для себе.

 

Артем ішов. Без напрямку. Не ховався. І не зупинявся. Вулиці змінювались. Обличчя — ні. Кожне обличчя тепер знало. Не про нього. Про себе.

 

Він бачив, як діти питають батьків: "Чому ти плачеш, якщо все добре?" І не отримували відповіді. Але залишались поруч. Бо вже відчували — справжнє не завжди має відповідь.

 

На стінах не було його імені. Була лише фраза: "Я не святий. Я — дзеркало."

 

Артем сидів на пагорбі. Один. Туди, де колись стояла телевежа. Тепер — лише метал і тиша. Він дивився на горизонт і думав:

 

— Чи змінилось щось?

 

І сам собі відповів: — Ні. Світ не став кращим. Але став чеснішим.

 

Він бачив тих, хто зламався. Тих, хто збожеволів. І тих, хто вперше обійняв своїх дітей, не думаючи про завтрашній день.

 

— Я не врятував нікого, — думав він. — Але, може, врятував вибір.

 

І тоді згадав Оленку. Дитину, в якій не було брехні. І Ярину. І Владислава. І навіть Марію. Усі вони не стали ідеальними. Але не стали колишніми.

 

— Моя мета була не в тому, щоб змінити їх. А щоб показати, ким вони стали. І ким ще можуть бути.

 

Сонце сідало. Його силует зникав у світлі. Ніхто не бачив, як він іде. Але кожен — знав, що він був.

 

І на дверях старої школи хтось написав: «Після нього — ми вже не зможемо вдавати, що не знали.»

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍