Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

14 Розповідь Демида. Всупереч логіки

Я отримав дуже важливу підказку. Хитрун Мако досить прозоро зашифрував другу половину моїх дій, а першу свідомо опустив. Щоби вирватися з «раю» доведеться попітніти. Перепони дві – охоронці й прудкі хижі птахи. В мене чотири доби, а потім завезуть на віддалену ферму. Звідти при всьому бажанні не вирвуся.

Я спеціально зранку й по обіді гуляв уздовж частоколу. Спочатку насторожені дядьки відпихали мене від огорожі, а згодом просто йшли слідом і позіхали. Служба напружувала мужиків даремною витратою часу. Чоловіки звикли плідно працювати.

На третій день охоронці самі собою скоротилися до двох, а графік занять порушила Елла. Вона з якогось дива запросила мене на обід і обережно стала розпитувати про сьогоднішню батьківщину. Я так само обережно відповідав. Теми були різноманітні. Магазини, продукти, влада, транспорт, екологія. Чорнобилем цікавилася, тому я детально розповів про саркофаг, зону відчуження, Прип’ять.

– Станція працює досі? – щиро здивувалася Елла.

– Працює, – я казав правду. Керівниця стежила за моїми рухами та мімікою, сподіваючись піймати на брехні й визначити ступінь лояльності до нового середовища. Вдовольнившись описом сучасної України, жінка зізналася:

– Замолоду мріяла подорожувати. Будапешт, Прага, Париж… Мало грошей і кордони. Напевно, зараз простіше.

– Безвізовий режим, – я змовчав, що для комфортних мандрівок грошей треба чимало.

– Тобі сподобався Мако? – зненацька змінила тему Елла.

– Нормальний учений. Каже, з мене вийде гарний продовжувач його справи.

– Зарано ховає себе, – в очах жінки промайнув смуток. – Орнітолог тямущий, але гнучкості замало.

– В сенсі?

– Ностальгія. Він теж намагався повернутися, але в останню мить відступав. Ми боїмося свого світу, – зізналася Елла. – Боїмося пережити розчарування й приниження. В Заповіднику ми корисні, а там… Кому потрібні? Рідні забули, а починати з нуля пізно. До того ж росте донька Сейна, котра нізащо не проміняє рай на пекло. Ти звик до нього, заплющуєш очі на зло, заздрощі, обман. Сильні дурять слабких. Влада принижує народ. Інфляція знецінює заощадження. У твоєму світі є багаті й бідні, а тому я ніколи не повернуся туди й тобі не дозволю. Спочатку важко, та згодом проясниться. Старі зв’язки заміняться новими. Повір, твоє коло друзів буде кращим.

– А мати?

– Втрати бувають, – Елла ховала очі за хусткою. Жінці тоскно. Частка душі за межею Заповідника.

Ця зустріч майже поховала мій намір повернутися додому. Всю ніч розмірковував, зважував, хвилювався, розривався поміж двох світів. Заснув під ранок і проспав сніданок. Сполоснув лице прохолодною водою й поплентав до Мако на останнє заняття. Мене супроводжував охоронець. Мабуть, завтра й він відчепиться. Спитав у турка назву поселення. Орнітолог цокнув язиком і проспівав три ноти. Ясно, з назвами напряг. Чудернацька мова надійно ізолює мене від місцевих. Ні побалакати, ні пожартувати.

Зазвичай тікають вночі, коли темрява прикриває від сторонніх очей. В моєму випадку це абсолютна дурня. Тільки божевільний по ночі зважиться подолати близько десяти кілометрів у чужому світі. Я пам’ятав про агресивних пташок і гнучку розмальовану Сейну з шокером. Дівча не ходить, а літає, по деревах лазить краще за мавпу. Мисливиця за лічені хвилини дістане втікача.

Мені пощастило: Сейну напередодні викликали на вилов пораненого геніорніса. Охоронці теж перестали муляти очі. Я вирішив щезнути під час вечері. Графік усталений, але іноді я пропускав годування, тому занадто турботлива куховарка навряд чи кіпішуватиме. Фори малувато, але за цей час я пробіжу практично всю дистанцію й дістануся ковпака, поки організують переслідування. Мені помагало саме провидіння: в поселення прискакав гінець на пернатій конячці. Що говорив чоловік Еллі я не чув, однак за хвилину по тому десяток аборигенів викотили саморухомі вози, дістали шокери й зникли за сусіднім пагорбом. Мені кортіло дізнатися, що трапилося, однак остерігався мозолити очі жінці. Поки вона зайнята, обійшов центральну споруду, пірнув у гущавину розлогих кущів і, прикриваючись ними, дістався частоколу. Кілька днів поспіль я вивчав огорожу візуально. Один стовп добряче похилився. Розхитати й крізь вузьку щілину прослизнути назовні. Та спочатку уважно обстежив пагорб. Над цегляною трубою кухні кучерявився димок, отже куховарка готує вечерю. Чоловіки поїхали, Сейна відсутня. Час!

Я далекий від спортивного фанатизму, однак фізичну форму маю нормальну. Під тиском рук стовп трохи посунувся. Контрольний погляд на пагорб, і я вислизнув за межі поселення. В останню мить змінив план втечі й всупереч логіки обрав інший шлях до галявини з ковпаком. Це було продиктовано інстинктом самозбереження: в лісі величезні курки не блукають, тому там відносно безпечно. Потрібно триматися узлісся, аби швидко просуватися.

За чотири дні я відпочив, набрав сили й майже летів на крилах радощів. Здавалося, фортуна співчувала мені: переслідування нема. Околиці поселення порожні: пташки трималися якомога далі від людської мисливської бази. Літала комашина дрібнота. Барвисті метелики, синьо-золотисті джмелі, великі оранжево-червоні лискучі жуки. Прослизнула думка спіймати одну комаху для доказу. Рука не піднялася вбивати красу. До того ж закони Заповідника. Мако попереджав. Просто насолоджувався спогляданням. Пам’ять збереже відбиток, але зараз я не впевнений у сталості споминів.

За годину розслабився й стишив біг. Спершу долати кілометри легко, проте вечірня задуха швидко виснажила мене. А ще боявся збитися з правильного напрямку. Місцина якась дивна. Де кам’яний місток? Закралася думка про похибку в розрахунках. Заблукав. У кращому разі мене впіймають та відправлять на каторжні роботи з вигрібання пташиного лайна. В гіршому тупо загину. Я намагався зорієнтуватися. А вже сутеніло. Начебто, вірно рвонув од воріт, але забув урахувати, що їх двоє. Ось де помилка. Згаяти стільки часу! Так лохонутися міг тільки бовдур. Я круто розвернувся на сто вісімдесят градусів. Особливі прикмети у вигляді чудернацького покрученого дерева з червонясто-зеленим різьбленим листям чи галявини, вкритої фіолетовими «грамофонами» квітів добре пам’ятав. Я поспішав, дивлячись на прим’яту траву. Нею, наче стежкою, біг у зворотному напрямку. До ночі не встигну. Найліпше переночувати поблизу поселення, а зранку бігти далі. За годину вгледів освітлену кулю на шпилі споруди Мако – своєрідний маяк. Оригінальні ліхтарі розробили мешканці. Без електрики. Ні свічок, ні гасових ламп. Склодуви роблять прозору оболонку, а всередину запускають світляків. Орнітолог випадково, а може спеціально проговорився, що в цивілізованіших осередках є всі блага, проте фермери туди не мають доступу. Там керують Мудрі. Дискримінація натуральна. Вірніше, кастовий підхід. Найнижча – люди потраплянці. Щаблем вище технарі, а верхівка – довгожителі. Можливо, існують проміжні ланки, однак Мако про них ні слова.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍