Читати книгу - "Сам себе катаю"

гіркота поразки. І тільки так: у цій шаленій гонці немає ніяких попусків, тут є тільки спортивна настійність і гаряче дихання суперників у спину.

"…Звісно, попервах нелегко було мені розібратися в нюансах і тонкощах велосипедної академії, проте незвичайність, аромат, неординарність видовища відчув одразу. Це був аромат не напудреного гімнастичного залу, не зеленого доглянутого лужка футбольного поля, не аромат талого льоду, на якому фігуристи виписують свої вишколені ази і буки.

Це було дещо інше. Інший світ, інша планета, інший час. Час, розтягнутий на декілька днів і ночей — абсолютно різних і несхожих між собою, — і все було спресоване в один подих, в одну мить. Це була гонка. І красивою робила її збірна СРСР!" Таке враження справила на співробітника "Правдьі" Є. Фадєєва велогонка Миру-77.

Один із непохитних принципів тактики нашої команди — це один за всіх і всі за одного. Переповім коротко епізод боротьби, що стався на вирішальному етапі гонок 1978 року. Якоюсь мірою він висвітлює крилате мушкетерське гасло, так би мовити, в дії. Визнаним лідером у цій гонці став Ааво Піккуус, гонщик екстра-класу, найсильніший і найпрацьовитіший, як називали його тоді за ідеальну техніку їзди і повне злиття з машиною. І вдачу мав винятково наполегливу. Суперники ставилися до нього шанобливо, бо бачили, як у минулорічній гонці Піккуус гадав не раз на асфальт, як його несли травмованого на носилках, викреслювали із списку призерів, а вранці він знову осідлував велосипед і гнався першим, не знімаючи жовтої майки. Тож цього разу за ним стежили сторожко і обачливо, застосовуючи впродовж траси жорсткий пресинг. Прорватися у вістря гонки було просто неможливо. І тоді наша команда змінила тактику. Крізь щілину, необачно залишену в групі суперників, несподівано "вистрілив" Олександр Аверін. Це сталося за 80 кілометрів до фінішу. Ніхто з суперників не сподівався на таку зухвалість, адже виклик кидають, як правило, за кілька кілометрів до фінішу. Зірветься, не витримає… А коли отямилися — вже було пізно. А наші гонщики, і той же непогамовний Піккуус, як одна дружна родина, "гальмували" гонку, працюючи з усіх сил на Аверіна. Так у збірній СРСР допомагають один одному навіть тоді, [коли доводиться жертвувати майкою лідера.

Неодноразові перемоги радянських гонщиків у велогонках Миру, власне, і відкрили їм шлях на великі арени міжнародного спорту. Нагадаємо: першим лавровий вінок за особисту перемогу на велогонці 1961 року привіз в країну Юрій Меліхов. Гайнан Сайхуджин, прозваний товаришами по команді "шаленим капітаном", став переможцем велогонки 1962 року. Через три роки велогонку Миру виграв Геннадій Лебедєв. Після цього впродовж 12 років ніхто із радянських спортсменів не міг повторити успіх Лебедєва. І лише в травні 1977 року четвертий лавровий вінок гонки Миру дістався Ааво Піккуусу. П'ятим у славному списку велогонщиків гонки Миру був Олександр Аверін, переможець велогонки-78, шостим — Сергій Сухорученков (1979 р.), восьмим — Шахід Загретдінов (1981 р.): і дев'ятим — знову Сергій Сухорученков, який через п’ять років повернув собі титул найсильнішого в престижних гонках. Двадцять один радянський спортсмен, що виступав на трасах Миру, виходив потім у чемпіони світу або Олімпійських ігор.

Спортивна цінність травневої велогонки безперечна. Недарма її називають "велосипедною академією" або неофіційним чемпіонатом світу з багатоденних гонок. За тридцять дев'ять років лише трьом гонщикам вдавалося перемагати тут більше одного разу. Назвемо їхні імена: Густав-Адольф Шур, спортсмен із НДР, відзначився двічі (1955, 1959 рр.), польський велосипедист Рішард Шурковський перемагав чотири рази (1970, 1971, 1973 і 1975 рр.), і двічі добивався успіху Сергій Сухорученков (1979, 1984 рр.).

Ця гонка ніколи не буває легкою, кожна по-новому розкриває характери відважних і сильних духом хлопців. На будь-якому перегоні мчать на межі своїх можливостей почорнілі від пилюки і спраги лицарі двох коліс. А яка зворушлива драма розігрується на трасі, коли усі потрапляють в завал. Несамовито виривають зчеплені педалями і кермами велосипеди. Хтось із розпачем відводить на узбіччя машину із зігнутим у "вісімку" колесом, а інший таки поривається рушити з обдертим коліном і без сідла… На допомогу потерпілим спішать із ввімкнутими мигалками і сиренами швидка медична і технічна служби. Ну, а той, кому пощастить повести гонку далі, торжествуватиме недовго. Цієї миті — він лідер, а через п’ять хвилин уже інший… Знеможені, але ощасливлені перемогою, в'їжджають вони на стадіон і підкошено падають на м'яку траву.

Велосипедні шосейні гонки, як і інші технічні види спорту, не застраховані від небезпек. Широке полотно траси нерідко стає для гонщика на якусь мить лезом бритви, і спробуй тоді утриматися в сідлі. Високі швидкості, постійні зміни обстановки, сюрпризи погоди, скупчення великої кількості двоколісної техніки — ось головні винуватці несподіваних і прикрих пригод.

"Так, ми падаємо. І розбиваємося. І ламаємо собі ребра і ключиці. А буває, що їдемо із синяками та загіпсованими руками. Але той, хто скаже собі: "Мені боляче, треба поривати з цим", той не спортсмен. Тим більше не велосипедист. Не хочу підносити до небес мужність велосипедистів, але коли потрапив у завал, розбився — вискакуй, хапай машину, сідай у сідло, не вагаючись ні секунди, ні долі секунди, інакше не надолужиш прогаяне…" Ці слова належать першому радянському олімпійському чемпіону з велоспорту Віктору Капітонову, пізніше головному тренеру збірної СРСР, під керівництвом якого одержано десятки блискучих перемог. У них жодної нотки про нарікання на долю, навпаки — вчувається гордість за ті мужні випробування, які дарує справжнім мужчинам велоспорт, Цілком заслужено називають велогонщика лицарем без страху і сумнівів.

Гонка Миру — це і утвердження духу велосипедного братства, і таких високих моральних якостей, як взаємовиручка і дружня допомога. Серед її учасників вважається жестом честі поділитися у скруті шматком бутерброда і останнім ковтком води, чого іноді не вистачає для вирішального ривка. За всю історію велотур Миру не було такого випадку, щоб механік технічної допомоги, яка очолює колону автомашин під номером "1", відмовив у послузі "чужому" гонщику, у якого трапилася аварія чи поломка. Ризикуючи навіть тим, що запасних машин чи деталей може не лишитися для своєї команди. На кожному етапі технікам, які своєчасно подають допомогу спортсменам інших команд, присвоюється звання "кращого механіка".

Серце, велосипед і душевна радість — емблема Шяуляйського велофестивалю.