Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Таки, пані добродійко, найліпше буде до Відня. Добре, що є коні. Коби до залізниці, а там уже легко. Біда тільки, що з кіньми зробити?
— Дурниця коні. Це було б ще найменше. Возьмете до стрільців і конець. Але я боюся, чи мене приймуть на залізницю.
— Мусять приймити. Вже я те все якось зроблю.
Зварич намовляв їхати до Відня, хоч сам не знав, чи воно так дуже добре. Але хотів вислати їх якнайдалі від тієї тучі, що грозила Галичині, хотів бачити Наталку безпечною від усього, що несла ця туча в свойому лоні.
— Може бути, що ви добре радите, — погодилася пані Керницька. — Але, знову, як ваш командант не схоче перевезти нас через гори!?
— Командантом прошу також не журитися, — відповів Зварич. — Він мій шкільний товариш, зробить усе для мене. Але де панна Наталка? — запитав по хвилі. — Треба, щоб пані добродійка поговорили з нею. Ану ж панна Наталка не згодиться їхати до Відня.
— На це не може не погоджуватися, — відповіла Керницька. — Що ж ми тут висидимо? Кожної хвилі прийдуть сюди москалі, а тоді як ми зможем побачитися. Ходіть, вона, певно, в котрійсь кімнаті або на городці. Порадимося втрійку, як що зробити.
Кожна кімната, крізь яку приходив Зварич, була мешканням одної рідні. На землі лежали сінники, матраци, ковдри і подушки. Кути, позакладувані валізами та клунками, зменшували і так малі кімнатки і робити з попівства магазин постелі та старих убрань. Страх перед російською навалою зігнав у тихе гірське приходство кілька родин утікачів, а гостинність старенького панотця позволила їм розташуватися тут. Жили з дня на день надією швидкого повороту на доли, де саме Австрія за всяку ціну намагалася здержати ворожі полки.
Пані Керницька з Наталкою і двома домашніми панями займала останній покій і туди повела Зварича, сподіваючись застати там дочку. Не помилилася. Наталка сиділа при вікні і блукала журливим зором по збочах недалекої гори. Не чула навіть, як пані Керницька ввійшла зі Зваричем до кімнати.
— Наталочко! Ми з паном Петром прийшли нарадитися з тобою.
На звук голосу матері Наталка обернулася і піднесла очі на Зварича. Але швидко спустила їх, нерішуче встала з крісла і стояла така тиха, сумна і засоромлена, що Зваричеві такий жаль підступив під горло, немовби він Бог зна яку кривду їй вдіяв. Думав тільки про те, що він скомпрометував її перед усіма і що тому вона така сумна і завстиджена.
— Пан Петро каже, щоб ми їхали до Відня, — говорила пані Керницька, сідаючи біля Наталки на кріслі.
— А татко де? — спитала дівчина, не підводячи очей.
— Татко, здається, в Кракові, а пан Петро впевняє, що за два-три дні будуть вільні.
Тоді щойно Наталка зважилась піднести очі на Петра.
— Так, панно Наталко, — приступив ближче Зварич. — Отець-добродій швидко вийдуть на волю і, певно, також поїдуть до Відня, бо там наших дуже багато поїхало. Тому я раджу і пані добродійці, і вам перебратись туди.
— Як же ми поїдемо? Возом?! — спитала Наталка матері.
— Ні, залізницею, — вмішався Петро.
— Звідки ж?
— Пан Петро хоче нас перепровадити через гори і там посадить на потяг, — відповіла пані Керницька.
Наталка довгу хвилю стояла задумана, а далі її лице розпогодилося, і вона глянула щасливо в лице хлопця.
— Ви нас хочете перепровадити?
— Так, я з товаришами. Зараз на другім боці, у Воловці, можна буде сісти на потяг.
— То знаменито! — аж усміхнулась дівчина. — А в Відні, мамо, зачекаємо на татка… Або, може, він на нас уже чекає!..
Змінилася відразу. Зник з очей сум, розійшлися стягнені брови, а щонайважніше для Зварича — пропало засоромлення, викликане його привітанням при першій зустрічі.
— А ви бачили татка, пане Петре? — звернулася до хлопця.
— Так, бачив, але ще у Львові.
— Власне, пан Петро розповідав мені про це, — сказала пані Керницька. — Татко зовсім добре виглядали і всміхалися. Видно, добре тримаються і нічого їм не грозить.
В тій хвилі відчинилися двері і в кімнату заглянула якась старша жінка.
— Ах, добре, що вас знайшла, — промовила з порога до Керницької. — Кохана пані! Ходіть, ради Бога, поможіть мені в кухні. Панни — ані їм у голові. Всі коло стрільців. Нема сили затягнути їх до роботи. А я сама не наліплю стільки вареників.
Пані Керницька встала з крісла і пішла до дверей.
— Я також іду, — поспішилася Наталка і збиралася виконати постанову, але старша пані здержала її.
— Або ти від мачухи чи що? — сказала сміючись. — Усі панни коло стрільців, а я тебе маю до кухні забирати? Ні-ні, ми вже собі з мамцею самі порадимо. Правда, пані?! — звернулася до Керницької.
Пані Керницька заки відповіла, подивилася на дочку і на молодого стрільця, що ось мали остатися самі в кімнаті. Одно і друге спустило очі і вдавало, що жарт домашньої пані зовсім до них не відноситься. Всміхнулася ледве замітно і потакнула головою.
— Певно, що порадимо.
— А ви, пане Петре, — звернулася до Зварича, розповіджте Наталці все, що знаєте про мужа, та й потім переходіть обидвоє тамтуди, до всіх.
Зварич мовчки вклонився, а Наталка ще не рішалась, що має зробити. Але коли двері замкнулися, вернула назад до вікна і сіла на крісло. В кімнаті залягла тиша залюблених. Стільки слів тиснеться тоді на уста, що не можна й слова промовити. Тяжко тоді зачати, бо кожне речення видасться невідповідне, кожний рух смішний. Наталка оглядала пильно свої пальці, а Петро поправляв раз у раз блузу і переступав з ноги на ногу. Одно і друге не знало, як перервати цю тишу, і обидвоє мали з тим чимраз більший клопіт.
Врешті Наталка перша зібралася на відвагу.
— Як же ж там татко? Здорові, добре маються? — запитала тихо.
Тама прорвалася, перші льоди трісли, і Зварич відзискав мову.
— Зовсім добре, — відповів. — Я бачив їх у Львові…
— Де ж вони були?
— Йшли, власне, вулицею… з другими… Цілком не змінилися і, видно, сподіваються, що помилка швидко виясниться, бо навіть були веселі.
— Бідний татко, — зітхнула Наталка, — стільки муки витерпів задурно.
— Я маю враження, що з отцем-добродієм загалом дуже добре поводяться, і нема чого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Перед навалою, Роман Купчинський», після закриття браузера.