Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"

— Певно, що нічого їм не зроблять, бо нема за що, але все-таки можуть ще тримати Бог зна доки.

— Мені здається, панно Наталко, що найгірше вже минуло. Отець-добродій залежний тепер від суду, а не від першого-ліпшого жандарма.

— Боже, Боже, щоби то вже якнайскорше переглянули їх справу.

— О, це вже дуже швидко піде. В нас говорять, що до тижня все буде полагоджено.

Наталка сперла чоло на долоню і похитала головою.

— Йой, я така неспокійна за татка. Що там з ними і де вони тепер? Може, навіть спати не мають на чім!..

— Не гризіться, панно Наталко, все буде добре. Поїдете з нами, а потім до Відня і там певно стрінетеся з татком.

Зварич сам не знав як, але за кожним словом зближався на крок до тієї золотої голівки, що хиталася журливо, сперта на маленьку долоню. Врешті опинився біля дівчини так близько, що аж оглянувся на двері. Але двері мовчали, а з третьої кімнати доходив гамір веселої розмови великого товариства. На поруччі крісла лежала друга рука дівчини і манила уста хлопця. Схилився і легенько поцілував рожеві пальчики. Рука дрогнула, але не рушилася з місця. Тільки голова помалу крутилася набік, і на Зварича впав теплий погляд коханих синіх очей. Хвилю очі стрільця і дівчини милувалися собою, а уста нечутно вимовляли якісь сердечні, ніжні слова.

Врешті стрілець похилився, одним рухом підніс дівчину з крісла і пригорнув до себе.

— Наталко!..

Цілував уста, очі, брови, а дівчина не пручалася, не злостилась. Положила голову на гонведську блузу і розсіяла щасливий сміх по лиці. Час до часу з-під навислих повік стріляв сонячний промінь, а уста розхилялися, як пелюстки рожі.

— Петрусю! — неслося леготом від них.

— Золото моє! — вертало відгомоном від уст хлопця.

Тоді пружилось дівоче тіло, як струна, стрясалася золота голівка, а білі ручки щільно обвивалися довкола шиї стрільця…

Застукав хтось до дверей, і молодята розчімхнулись, як розколені ударом сокири. Двері помаленьку відімкнулись, і крізь них вихилилось усміхнене лице старшої пані, тієї самої, що кликала Керницьку до кухні.

— Пане Зварич, прошу до обіду, — сказала урядовим тоном і сховала швидко голову.

В їдальні гуло, як у вулию. Ніхто й не звернув уваги, що Зварича не було між присутніми, так само ніхто не помітив, як він просовгнувся крізь відчинені двері. Саме просили вдруге стрільців сідати. Довкола великого стола засіло стрілецьке братство до обіду. За ними станули домашні і втікачі-гості. Старенький господар десь не знать відки випорпав пляшку наливки і частував нежданих гостей.

— Дай вам, Боже, — промовляв до стрільців, — щоб ви не тільки відзискали страчені околиці, але й пішли там — до матері городів наших, возвістити волю українському народови!

— Дай, Боже! Дай, Боже! — відповідали стрільці і аж усміхалися до слави, яка їх чекала в майбутньому.

А паніматка, сива, маленька, бігала, як курочка, довкола стола і припрошувала.

— Прошу вас, панове, беріть. Не давайтеся просити. Що маєм, те даєм. Не сподівалися таких дорогих гостей.

Хлопці на принуку не чекали. їли, аж за вухами тріщало, а Качур, як подали вареники, сказав зі сміхом:

— Я таки собі випророкував нині отсю божеську страву.

— А котра в вас не божеська?! — спитав «вуйко» Леонтинський.

— Дорікають мені, — звернувся Качур до господаря, — що я маю апетит. Правда, отче-добродію, що це не є ніяка хиба!?

— А ще на війні, — всміхнувся господар. — Коли б було тільки що, то їсти, скільки влізе.

— Але й другими лишити трохи, — сказав «вуйко» і взяв з-перед Качура полумисок з варениками.

Всі сміялися, а Качур рятувався як міг.

— Так то все, прошу панства: самі їдять, а на мене відказують.

— Прошу не журитися, — обізвалася паніматка, — зараз будуть свіжі.

— Дуже дякую, я вже не буду їсти. Мені стидно за них усіх. Де ж то стільки вареників, що вони ликнули…

— Тобі не так стид, як жаль. Коли б сам був вибрався на стежу, то не мав би тепер суперників, — сказав Зварич.

Качур заскалив до нього око.

— Може, й твоя правда, — почав поважно, — але всетаки тебе, напевно, забрав би з собою, і маю враження, що ти дуже радо згодився б піти.

Зварич почервонів, а Наталка сховалася за плечі панотця, що саме стояв перед нею. Обидвоє відчули, що це до них відносилося.

Але Качур завернув і затер сліди за собою.

— Ти хлопець відважний, — продовжав, — оборонив би мене перед москалями.

— А ти його перед варениками, — докинув котрийсь.

Качур зробив таку міну, мовби хотів заплакати.

— Пані добродійко, — звернувся до господині дому, — прошу мене взяти в оборону. Правда, що я не з’їв аж так багато, щоби з мене сміятися.

— Але ж ні! — запевнювала паніматка. — Прошу їсти, як тільки смакує.

Поставила новий полумисок вареників і знову припрошувала, бігаючи від одного стрільця до другого. Але все має свій кінець. Навіть голодний шлунок вояка. Хлопці вже втретє відпрошувались, а Качур невідклично положив вилки на таріль і дефінітивно закінчив їду. Тепер тільки б закурити ще, і обід був би блискуче закінчений. Але хоч і не один сягнув рукою в кишеню, брав швидко руку назад і тільки тяжко зітхав. Старенький господар добре знав, що належало б подати.

— Вибачте, панове, — промовив з жалем, — почастував би вас тютюном, але ми давно вже його не бачили.

— Дякуємо, отче-добродію, в нас є свій, — відповів Леонтинський, — тільки що він не підходить до кімнати.

Шиї священиків витягнулись.

— В вас є тютюн!? — запитав один.

— Є, але страшний. Такий від люльки. Ми встидаємось курити його, бо дуже воняє.

Господар аж руки з дива підніс.

— Бійтеся Бога! Встидатися курити правдивий тютюн?.. Прошу, куріть, як тільки маєте що! Стрілецькі руки жваво полізли до кишень, і на столі появилися пачки бакуну. «Вуйко» Леонтинський вийняв свою люльку і нерішуче м’яв її в долоні.

— А люльку?!.. Прошу вибачити, я папіросок не курю.

— Але ж і дві! засміявся господар.

Хлопці вмить позакурювали, і по хаті розійшовся сопух бакуну. Видно, не разив він нікого, бо жінки не кашляли, а мужчини не крутили носами. Навпаки, кожний з них раз у раз поглядав то на брунатне листя, то на дими, що обсновували голови стрільців. Врешті один з священиків не видержав.

— Позволите закурити? — спитав стрільця і вже витягав руку по тютюн.

Стрілець здивовано глянув на нього.

— Прошу дуже, але я не знаю, як вам буде це смакувати. Хіба отець хочуть так для відміни.

Священик сердечно засміявся.

— Маєте рацію: для відміни. Вже нам від букового листя язик