Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

– Вгамуйся, Айлін, це лише ввічливість до наймилішої дівчини на цьому острові.

Як мантру, пробубніла я, йдучи до шафи. Уф, невже я дійсно хочу цього… побачення? Не пам’ятаю, коли ще відчувала подібні емоції. Мимоволі чомусь згадався знову Баязид і таки дійсно ж, він жодних знаків уваги до мене навіть не проявляв. Або ж свою неймовірність він вважав значно вищою за мою? Але як тоді називатиметься, що я піду на побачення з іншим, коли подумки з ним?

Насупивши брови, я вже почувалась зрадницею. 

– Але ж він навіть жодної квіточки мені не подарував, жодного подаруночка. Тоді чому я вагаюсь та переймаюсь цим, замість того, щоб провести час з людиною, якій я принаймні цікава?

Хмикнула сама до себе й зосередилася на вбранні на вечір. Спершу погляд спинився на яскравій коктейльній сукні, яку купила в Мілані навесні.

– Ні, занадто пафосно, для прогулянки в руїнах. 

Перебираючи сукні, все крутила носом, бо все не те та й атмосфера тут не червоної доріжки. І чого б не взяти з собою щось звичайне, щоб я не виділялась в ньому? Але ж я мушу виділятись, бо я Айлін Марчиоглу! Вирішено! Торкнулась білої сукенки зі смарагдовим візерунком, яка найбільше була доречна для прогулянки. Щоправда, плечі досить відкриті, але гадаю сьогодні не буде так вітряно, як було вчора. 

– Пані Айлін, – почула я голос Каріма, який знову забув постукати. – І куди це ви збираєтесь?

Почула нотки здивування у голосі, а далі мав би початися допит та перевірка графіку. Повернулась до нього й приклала вішак з сукнею до себе.

– Як тобі? Для побачення підійде?

Бідненький Карім аж рота роззявив від такої несподіванки.

– Т-тобто побачення?! – підступив на пару кроків і завмер, блимаючи на мене очиськами. – Пані Айлін, про які побачення взагалі може бути мова?! Ми ж тут не для цього…

– Помовч, боягузе! – я показово стулила перед ним пальці, ніби прикриваючи дзьоба, якби він його мав. – Я так захотіла, Каріме. Якщо запросили, то чому не піти? Чи я якась не така?

Запитально вигнула брову, чекаючи на відповідь, але він ледь-ледь підбирав слова.

– Ви така! Тобто ви дуже така, пані Айлін! Тобто, ви вільна дівчина і цілком можете собі це дозволити, але ж…

– От на цьому й спинись. Ти мій помічник, отже, допомагай збиратися.

Я задоволено всміхнулась, хоча розуміла, що ще рано радіти, бо Карім аж дуже був схожим на бомбу уповільненої дії. Губи підтиснув, брови нахмурив, а пальці почали перебирати низ його футболки.

– Без істерик, Каріме. Це просто прогулянка.

– Але… Але ви сказали це побачення… А що як хтось дізнається? Або Баязид бей? А що як учасники..?

– От якщо ти менше про це кричатимеш, то й нікого не хвилюватиме, що я роблю, Каріме! – вже без посмішки промовила я й знову виставила перед ним сукню. – Ця личитиме чи ні?

От любить зітхати! Їсти не дай, а дай зітхнути зайвий раз! Ну що ж це за чоловік такий?

– Вам все личитиме, пані Айлін. Але якщо це лише прогулянка, то не беріть підбори, бо ваші ніжки втомляться. І волосся нехай буде розпущеним, сьогодні вітру не буде.

З чималим задоволенням, я розпливлася в переможній посмішці, похваливши Каріма за гарну пораду. Ну і що не продовжив читати нотації. За вечерею Карім те й робив, що вдивлявся у кожного учасника, намагаючись вгадати з ким же в мене побачення. І вкотре не розумів. Хоча мало не всю вечерю на мене те й діло, що поглядали як не Валера, то Тимур, та й то доки до них не всілися ті двоє студентів. Але може й на краще, бо Карім залишився без відповідей. 

Дочекавшись, коли гамір стих й митці поховалися по своїх номерах, я ще разочок глянула на годинника. Все ж я дівчина й мала б спізнитись, але чомусь не хотіла… Помилувавшись своїм відображенням, я глянула на підбадьорливий погляд Каріма з піднятими вгору великими пальцями. 

– І не думай шпигувати.

Наголосила наостанок й пішла ніби в казку. Завдяки моїй вдачі, ні з ким не перетнулась дорогою. Навіть сьогодні був гарний місяць, як на замовлення, щоб не довелося збити коліна шляхом. Йшла звичною вже стежкою поза будинками. Тут не вперше, тому заблукати я навіть не боялась. Глянувши ще раз на місяць з зорями, я чомусь всміхнулась сама до себе, але відчувала, як швидко чомусь билося моє сердечко, коли я побачила в далечині самотню постать, яка сиділа на землі, дивлячись на горизонт крізь велетенську пробоїну в старезній стіні. Крок за кроком я наближалась до нього, ніби школярка, яку улюблений однокласник нарешті запросив на побачення, якого чекала ледь не все життя. Підвела очі до неба, всміхнувшись. Мабуть, зорі вже все вирішили за мене. Здається, так не буває навіть у фільмах.