Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 17. Тім. Вечір ціною в життя.

Аби злегка розвіятися й нарешті забути про дурнуватого Валєру, який заполонив все довкола мене, вирішив повернутися до руїн. Аби відчепилися й у випадку, якщо таки захочеться попоїсти, попросив Мехмета зібрати мені кошик з їжею. Той ще так на мене зиркнув, наче я винен, що не знаю турецької. Викручуюсь як можу. От наче мені прямо подобається тикати телефон з перекладеним текстом комусь прямо в обличчя. Ні. Але того вимагають обставини. 

По дорозі ще й схопив чомусь саме два каремати й легкий плед. Знав же, що нікого не чекаю, але чомусь в голові раптом з’явилася безглузда ідея, що один з них буде моїм імпровізованим столиком. Ну захотілося, то й захотілося. Хто я такий, щоб боротися з такими безглуздими бажаннями.

Йшов містечком, дивуючись тому, який тут кожнісінький куточок прекрасний. Одразу видно, що на острові живуть дуже працьовиті люди, що не люблять безладу чи хаосу. А ще воно мені нагадувало моє рідне місто. Чомусь так і хотілося прочинити чужу хвіртку та зайти на абсолютно незнайоме подвір’я. Але все ж я при здоровому глузді й абсолютно гадки не мав, як би пояснив свої дії. “Мені просто цікаво стало” явно не пройде.

Тож пішов далі, уважно придивляючись до всього довкола й раптом помітив вузесеньку доріжку, що вела просто вгору. А що було робити мені? Пішов новою доріжкою, все ж часу мав вдосталь. І хоч кошик у неї заледве проліз, вона вивела мене прямісінько до того місця, де ми з Валєрою знайшли капсулу з фразою. Хоча добре, то він сам її й знайшов, але я своїм моральним духом повсякчас підтримував його. Тому вважаю варто приписати цю заслугу нам двом. Це буде цілком і абсолютно справедливо.

Сонце все ще було високо над горизонтом й палило просто нещадно, тому сховав кошика з запасним карематом під розлогим скелястим виступом. Але, не довго думаючи, й другий туристичний килимок розстелив саме там і сів на нього. Як не дивно, місця було просто чимало. Дивно, чому капсулу не сховали саме тут. Якби я їх розкладав по місцях, то так би й зробив. Це місце не просто здавалося більш таємничим, а й досить безпечним, хоч це й було на самісінькому краю скелі. 

А потім мене накрили роздуми про все навколо. Конкурси; рідний дім; бабусю, що залишилася там сама; про мене, такого невдячного внука; про пришелепкуватого Валєру, що вліз навіть сюди. І навіть незчувся, як заснув, спершись на прохолодну зсередини й таку гарячу ззовні скелю. 

А снилася  мені чомусь Айлін. Як вона поволі йде до мене в білосніжній сукні, що виділяється на фоні темного неба, всипаного зорями. Красива… Волосся ніби струменить під сріблястим сяйвом місяця, розтікаючись хвилями по її тендітних плечах. 

Не хочеться просинатися, але все ж протираю очі й хочу підвестись зі схованки, проте боляче вдаряюсь головою. Айкаю й таки вилажу з-під скелі, випроставшись на повен зріст. Біль ще раз підтверджує, що все дійсно відбувається наяву. Ось і вона – сліпуча красуня, що немов причарувала мене.

– Привіт, – просто посміхнувся, милуючись нею вже зблизька. Чим більше я тут, тим краще вже розмовляю англійською. Прогрес. 

– Привіт. Пробач…я думала, – раптом запнулась вона. – А ти нікого тут не бачив?

– А повинен був? Мені здавалося, що в такі місця рідко хтось приходить.

– Але ми ж тут.

– Вагомий аргумент.

– Напевне, я піду, – затараторила дівчина. 

Айлін було позадкувала та зачепилася за камінець і мало не полетіла у воду. Вчасно схопив її за руку та пригорнув, не даючи впасти. Вона зовсім не тремтіла, як повинна була б. Невже їй легше було б впасти, ніж провести трішки часу зі мною?

– Аж так хочеться втекти, га?

– Ні, ти що. Просто це дещо несподівано. Дякую.

– Зараз навколо така краса, може залишишся? В мене є запасний каремат й багатенько смакоти. Обіцяю, не турбуватиму.

– Знаєш, а я не проти, – промовила, всміхнувшись, й вже опускалась на мій килимок. – Десь читала, що приблизно в ці дні має бути зорепад. Ти ж його прийшов подивитися?

– Чесно кажучи…я тут випадково заснув й от лишень прокинувся. Тож вважатимемо, що так, прийшов помилуватися зорями. 

Айлін просто розсміялася. Дзвінко, щиро. Вона ніколи мені не здавалася такою привабливою як у ці миті, коли була просто собою.

– Знаєш, навколо цих місць крутиться стільки легенд… Про піратів та відважних лицарів, кохання, яке здатне пережити тисячоліття. 

– Ти тому й обрала саме цей острів?

– Не зовсім. Але для мене це було не менш важливо. Люблю гарну історію, – замріяно протягнула Айлін

– Ось в нас уже і є дещо спільне, – посміхнувся, більше дивлячись на дівчину, ніж на природу довкола. А вона не відводила свого погляду від морських хвиль, що повсякчас розбивали віддзеркалення місяця на частинки. 

– Знаєш, а не тільки це, – з якоюсь загадковістю додала Айлін. – В нас і життя дуже схожі. Я також переїхала з рідного міста в пошуках кращого життя й перші роки були не менш важкими. Намагатися показати себе іншим надто тяжко, особливо, якщо вони не бажають цього бачити. Часом думаю, чи взагалі достойна цього всього.

– Але ти це зробила. Отже, таки чогось та й варта. А не живеш як якийсь дурник під іменем Тім, що стрибає від нагоди до нагоди й лиш думає, що чогось вартий. Одна книга й все одно вважай не моя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍