Читати книгу - "Звільни мене опівночі, Айрін Ван"

Розділ 17. Все та ж Олеся

 Дивлюсь на Ленхарта, наче на прибульця. Його відповідь схожа на жарт. Не бачу взагалі ніякого зв'язку між вампірами дощем й повнею.

– Ти зараз серйозно?

– Цілком. Мені невідомо чому ми так реагуємо на дощ, та кожна краплина приносить нестерпний біль, який важко описати словами. І головна іронія в тому, що раніше я його обожнював, а тепер – ненавиджу. Колись люди вірили, що це сльози Господа, які допомагають розпізнати проклятих серед звичайних людей. А у світлі повного місяця ми втрачаємо здатність бачити. Ми наче сліпі кошенята. І цього пояснити я не можу. Саме цю слабкість використав Керан, щоб ослабити Даріуса й зачинити його у пастці.

– У мене немає слів. Це все кардинально відрізняється від звичного образу класичного вампіра. А як же сонце? – з неприхованою цікавістю дивлюсь на нього. Ленхарту таки вдається відвернути мою увагу від кількахвилинної зустрічі із Даріусом.

– Це все казки, щоб приховати справжні слабкості. Так би мовити, для відводу очей. Ти ж бачила, що я спокійно реагую на сонце й не спалахую, наче факел, як зазвичай буває у фільмах.

– Це не дуже допоможе мені для самозахисту. Викликати дощ я не вмію.

– Не забувай, що фактично він все ще чоловік, – хитро посміхається і я розумію до чого він веде.

– Буду мати на увазі, коли наступного разу будеш мене діставати.

– Саме тому я й не хотів розкривати тобі усіх наших таємниць й слабкостей.

– Зате в тебе буде хороший стимул поводитись зі мною чемно. Принаймні я дуже на це сподіваюсь.

 Ми виходимо з автомобіля й повертаємось додому. На годиннику вже далеко за північ, та Керан з Мараком не сплять.

– І де ж ви були? – цікавиться Марак, з обличчя якого не сходить легка посмішка. Не зовсім розумію причину його хорошого настрою. Керан навпаки виглядає якимось виснаженим й замисленим.

– Їздили на закупи, поки Керан «медитував» на кухні. До речі ти добряче налякав нашу гостю, котра ледь швидку не викликала, – звертається до об'єкта мого сьогоднішнього переляку й кладе пакети на стіл.

– Пробач, я повинен був попередити, що інколи доводиться перебувати у такому стані, – намагається виправдатись Керан. – Я не хотів тебе налякати.

– Я знаю, Ленхарт мені вже все пояснив. 

– Це добре, що ви поїхали провітритись. Вам обом корисно – знову хитро усміхається Марак.

– Ніка бачила Даріуса, – однією фразою Ленхарт стирає посмішку з його обличчя.

– Що?! Коли?! Як це сталось?

– Поки мою увагу відвертала подруга Ніки, Даріус підібрався до неї, та я вчасно повернувся. Хоча, у мене склалось враження, що він чомусь досі зволікає, адже йому цього часу повинно було вистачити. Даріус міг забрати Ніку, та, по невідомих мені причинам, цього не зробив.

– Більше не залишай Ніку на одинці! Не можна дозволити йому викрасти її у нас з-під носа! – суворо застерігає його Керан.

– І без тебе знаю. 

– Я, мабуть, краще піду до своєї кімнати. Вже пізно, – винувато опускаю погляд й прямую до себе.

 Мені стає трохи ніяково від того з якою інтонацією говорить Керан до Ленхарта. Насправді він не винен й хотів як краще. Звідки йому було знати, що ми перетнемось із Даріусом. 

 Стягую із себе одяг й перевдягаюсь у піжаму, яку придбали напередодні в магазині. Сьогодні був непростий й насичений вечір. Хоч Даріус мене добряче налякав, та вперше за довгий час я відчула себе по-справжньому живою. Такі дрібниці, як спільний похід до магазину, жарти, пізнавальні розмови додають ритму нашому життю й наповнюють його яскравими фарбами. Я навіть дозволила собі забутись, що тепер примара без майбутнього.

– Ніко, подруго, прокинься! – крізь сон чую голос Олесі. 

 Не одразу пригадую, що вона вже не та Олеся, яку я знала усе своє свідоме життя, а коли спогади оживають, моє тіло пронизує страхом, наче електричним струмом. Я різко розплющую очі й зіскакую зі свого ліжка. Проходжусь поглядом по кімнаті й усвідомлюю, що я все ще у квартирі Ленхарта. Де Олесі бути не може. Отже, це черговий сон, або навіювання Даріуса.

– Спокійно, я нічого тобі не зроблю. Ти не повинна мене боятись. Я все ще та Олеся, якою ти мене знала, – примирливо виставляє руки перед собою, вказуючи, що немає жодних намірів мені нашкодити.

– Ти на мене напала у лікарні. Хіба не пам'ятаєш? – нагадую їй те, чим закінчилась наша остання зустріч.

– Тоді я не усвідомлювала власних дій, мною керував голод, та тепер все змінилось. Даріус навчив мене з ним боротись. Я та ж Олеся, твоя Олеся. Я не хотіла тебе налякати, пробач мені, подруго. Не минуло й дня, щоб я себе за це не картала. Знаю, що після всього, що тобі довелось пережити, важко повірити моїм словам, та я не бажаю тобі зла, ніколи не бажала. Ти для мене, наче сестра. І зараз я потребую твоєї підтримки, як ніколи.

 На очі навертаються сльози. Я не можу повірити, та переді мною й справді моя подруга. Та ж Олеся, якою її знала. В голові проносяться спогади її смерті, її бездиханного тіла в ногах Даріуса. Спочатку я трохи вагаюсь, та потім без зволікань кидаюсь у її обійми. Вона єдина, хто мене досі пам’ятає, єдина, від кого не потрібно приховувати правду. Це підкуповує, змушує відкинути будь-які сумніви, які все ще жевріють в моєму серці. Можливо, якби я не знала, що це всього тільки її образ, я б не дозволила собі до неї наблизитись, та це єдина можливість знову відчути її поряд.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍