Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

ХХI

       Подорож на північ була важкою і одночасно тихою. Ліс навколо був темним і глухим, а в повітрі висів важкий, неспокійний настрій. Всі відчували втому після битви, але не могли зупинитися. Кожен думав про своє, і всі були поглинуті своїми думками. Король Ігвард йшов попереду, його погляд був спрямований вперед, але в очах його все одно була порожнеча. Він нездивований зрадою Арона, бо і так не вірив у людину, яку тепер остаточно називає зрадником. «Ароне... сподіваюсь, що ти мертвий», — думав король. Олаф, йдучи поряд, збурено почав: «Не можу повірити, що Арон так вчинив. Він завжди був відданим...». Його голос видавав більше розчарування, ніж гніву. Ігвард, не озираючись, лише зітхнув. «Я багато що не розповідав. Але... це було передбачувано. Надто несподівано і жорстоко — це поранення Едріана» — пояснив король. Його голос звучав так, ніби він намагається забути те, що сталось, але це було неможливо. «Ви праві, Сір», — промовив Олаф, дивлячись на короля. Подумав хвилину та додав: «Все одно боляче…». Ігвард глибоко вдихнув. «Я знаю, Олаф. Але зараз на першому місці Томас. Якщо він ще живий... Ми повинні знайти його», — мовив король.  

       Всі, хто йшов, мовчали. Ігвард, Мартін, Вієтта та Олаф йшли верхом, зосереджено блукаючи по густому лісу. Їхні очі були настороженими. Всі йшли мовчки, коли раптом Вієтта поцікавилась: «Чому цей ліс називається у множині?». Олаф, не змінюючи напрямку, повільно відповів: «Цей ліс має дві великі дороги, що перетинаються і ділять його на три частини. От звідси і назва — Тенебрійські Ліси». Мартін, розглядаючи землю, також раптом запитав: «Як ви думаєте, принц Томас ще живий?». Король стиснув губи і знизив плечима: «Живий!». Його серце билося швидше. Він не міг змиритися з думкою, що його брат може бути мертвий. Це була думка, яку він не міг і не хотів прийняти. «А якщо він не живий?» — не відпускав питання Мартін. «Ще раз так скажеш і… Ти зрозумів?», — коротко відповів король, знову повертаючи погляд на шлях. «І знову погрози… Не король, а… Зрозуміло ж, так,?» — посміхаючись відповів слуга. «Зрозуміли, зрозуміли… А тепер стули пельку і йди мовчки» — трохи сердитим тоном відповів Ігвард. «Як скажеш» — тихо буркнув Мартін. Олваф та Вієтта слідкували за цим діалогом і трохи посміхались, думаючи, який же Мартін жартівник. Все далі їхні кроки звучали в тиші лісу, і на якусь мить кожен із них відчув на собі. Всі йшли по слідах, які вели їх до невідомого, але всі були впевнені в одному — це за ради наслідника.

       Ніч була прохолодною, і небо над ними потроху затягувалося хмарами, обіцяючи дощ. Ігвард зупинився біля старого дуба, де можна було перепочити, доки Вієтта роздивлялась територію, Олаф швидко розпалив невелике багаття, а Мартін, як завжди, бурчав, але цього разу від того, що він поїть коней. Втома брала своє.  «Не думав, що колись буду йти отакою глушиною заради принца, який, напевно, зараз десь неподалік», — пробурмотів Мартін, сівши на колоду. Ігвард не відповів одразу. Він мовчки вдивлявся у темряву, наче намагався побачити щось за межами людського зору. Але потім його голос, низький і задумливий, порушив тишу: «Томас завжди хотів пригод. Він... завжди був лицарем. Більше шукачем пригод, ніж всі інші». Мартін підвів голову і подивився на короля. «А от ти? Ти ніколи не думав втекти від цього всього? Від корони, від обов’язків?» — запитав він. Ігвард засміявся, але в цьому сміхові було більше суму, ніж радості. «Я завжди знав, що не можу втекти. Але були часи... були часи, коли я мріяв. Коли я думав, що можу бути кимось іншим» — після сумного сміху відповів хлопець.

       Мартін нахилився ближче, його очі світилися цікавістю, він запитав: «І що це були за часи? Скажи». Ігвард довго мовчав, погляд його впав на багаття. «Кохання», — нарешті зізнався він. «Коли мені було п’ятнадцять, я… я закохався. Вона була служницею при дворі… вона була моєю служницею. Смілива, розумна. Її сміх... Він змушував мене забувати про все. Я мріяв, що ми втечемо разом, що знайдемо місце, де мене ніхто не впізнає. Але...» — король різко затих. Мартін нахилився ще ближче, з нетерпінням чекаючи продовження. «Батько дізнався, що його син, наслідник кохає служанку, а вона його. Він не сказав мені жодного слова. Просто наказав вислати її з королівства, без сумнівів, і навіть без пояснень. Я зібрав речі і збирався покинуть королівство, піти за нею, але… мене спіймали і я тиждень провів запертий у своїх покоях. І після того я нікого не кохав. Серце стало важчим, а обов’язки — більш реальними» — зі сльозами на очах закінчив Ігвард. Мартін нахмурився, і після хвилини мовчання запитав: «А тепер? Чи є хтось, хто може це змінити?». Король підвів голову і подивився в темряву, де неподалік, ледь видно у світлі багаття, рухалася Вієтта. Її силует був впевненим, її рухи — рішучими. «Я не знаю, Мартіне. Можливо і є», — сказав він. Хлопець зрозумів, про кого йшлося, але нічого не сказав. Він лише усміхнувся і поклав голову на руки, наче готуючись до сну. «Що ж, сподіваюся, цього разу королівська доля не буде такою жорстокою», — тихо сказав він і заплющив очі. 

       «Сір, можливо, нам слід вирушати далі?» — Вієтта тихо заговорила, підійшовши ближче. Ігвард поглянув на неї, відчуваючи важкість її погляду. Вона була завжди такою — спокійною, але в її очах зараз зчитувалась втома, яку вона намагалася приховати. «Ні! Зараз середина ночі. Краще відпочинь», — відповів Ігвард, злегка встаючи із землі. Вієтта мовчки сіла поряд, її погляд знову звернувся до короля, і Ігвард помітив, як її рука тремтіла від втоми. Вона була міцною, але теж не могла витримати навантаження без відпочинку. Тихо, але вперто вона промовила: «Я не можу заснути». Хлопець подивився на неї, і цього разу не міг не помітити, як вона хвилюється. В її очах тепер було більше не тільки відваги, але й звичайного суму, який виходив за межі звичайної відданості. «А ти спробуй», — несподівано сказав він, його голос був м'якшим, ніж зазвичай. Вієтта зустріла його погляд, і в її очах мигнуло щось більше, ніж просто відгук на його слова.  «Всі сплять, а якщо розбійники?», — відповіла вона, хоч і без гучності. «Я відпочив, тепер ти» — усміхаючись та встаючи на ноги промовив король. Він взяв свій меч, який вштрикнув у землю та присів біля згаслого багаття.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍