Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 10: Лікарняна палата

— Що... що сталося? — прошепотів він, відчуваючи, як серце болісно стискається в грудях.

 

Габріель повільно оглядав палату. Його тіло вкрите лікарняними датчиками, а тонка піжама відчувалася холодною і незручною. Кімната здавалася тихою, лише апарати видавали рівномірне біпкання. Його зір був затуманений, але, напруживши очі, він побачив когось, хто дрімав у кріслі поруч. Зібравши сили, Габріель придивився й упізнав Лукаса Брауна, асистента головного лікаря.

 

Лукас здригнувся, прокинувшись від рухів Габріеля. Побачивши, що пацієнт прийшов до тями, він підхопився й, схвильовано гукаючи, кинувся до дверей. Глухий відгомін його криків розривав голову Габріеля, викликаючи глибоке роздратування. Чоловік стиснув повіки, намагаючись заглушити звуки, але хаос лише наростав.

 

За хвилину в палату вбігли ще кілька медпрацівників. Вони метушилися навколо, клацали мишками, друкували щось на комп'ютерах, а прилади видавали тонкі, пронизливі сигнали. Габріель тяжко видихнув, відкинувшись на подушки. Але, незважаючи на спокій лікарняної атмосфери, його думки залишалися у пастці жаху. У голові все ще лунав крик Сапфіра та зловісні слова, які нашіптувала тінь.

 

Раптом він різко сів, забувши про все.

 

— Сапфір! — закричав Габріель, розширеними очима оглядаючи лікарів. Його серце билося так, ніби ось-ось розірветься. — Я залишив його самого! Він там один!

 

Габріель намагався встати, але медпрацівники зупинили його, обережно вклали назад.

 

— Ви не розумієте! Я маю повернутися! — благав він, хапаючи за рукав найближчого лікаря.

 

— Містере, все добре. Ви в безпеці, будь ласка, заспокойтеся, — лагідно, але твердо сказала одна з медсестер.

 

— Я не в безпеці! Сапфір там! Тінь поглине його! — слова Габріеля звучали несамовито, а очі палали відчаєм.

 

Лікарі обмінялися стурбованими поглядами. Жінка знову нахилилася до нього:

 

— Будь ласка, містере, дозвольте нам допомогти вам.

 

Габріель почав пручатися ще сильніше. Його тримали кілька людей, але він відчайдушно намагався вирватися. Одна з медсестер швидко наповнила шприц і зробила йому ін'єкцію.

 

— Це заспокійливе. Зараз ви відчуєте полегшення, — сказала вона м'яким голосом.

 

Його тіло поступово втрачало силу. Повіки важчали, світ тьмянів. Останньою думкою перед зануренням у сон було обличчя Сапфіра, сповнене страху.

 

— Тримайся, малий... Я повернусь, — прошепотів він ледь чутно, перш ніж остаточно впасти у темряву.

 

***

 

Темрява повільно відступала, і Габріель, напружуючи повіки, знову розплющив очі. У кімнаті панувала тиша, розбавлена лише приглушеним гудінням моніторів. Біля його ліжка, у кріслі, сиділа молода жінка в кумедному червоному кардигані й довгій коричневій спідниці. Вона щось записувала у нотатник, пильно спостерігаючи за моніторами.

 

— Привітики! — раптом весело привіталася вона, помітивши, що чоловік прокинувся. — Як самопочуття?

 

— Я... повинен повернутися... — прохрипів Габріель, ледве видавши ці слова. Голос його був слабким, кожна буква здавалася важкою ношею.

 

— Ви повернетесь, — запевнила вона тепло. — Але спершу треба поговорити.

 

— Я не маю часу на балачки...

 

— Ну, тоді чим швидше поговоримо, тим швидше місіс Карла Вайсс введе вам речовину, — жінка м'яко посміхнулася, поклавши руку йому на плече, щоб заспокоїти.

 

Габріель важко видихнув, опускаючись на подушки. Відчай стискав його серце. Вони не зрозуміють. Не можуть зрозуміти. Вони ж не були там.

 

— Гаразд, давайте поговоримо, — зрештою, невдоволено пробурмотів він.

 

— Але спочатку вам треба трохи відпочити. Поїсти, відвідати центр ЛФК...

 

— Я готовий говорити зараз, — наполягав Габріель.

 

— Ви впевнені? — запитала вона, трохи нахилившись до нього.

 

— Так!

 

Жінка задумливо подивилася на нього, обережно заправивши прядку волосся за вухо.

 

— Ви... пофарбувалися, Мелісо, — несподівано для самого себе сказав Габріель.

 

— Е-е... — вона розгубилася. — Так, повернула свій природний колір.

 

— Вам дуже гарно, — додав він.

 

Минулої зустрічі її волосся було білим, як сніг, через що вона нагадувала порцелянову ляльку — бліду й холодну. Тепер її локони набули теплого відтінку, як колосся пшениці. Деякі пасма були трохи темніші, майже шоколадні. Це надавало її обличчю свіжості й рум'янцю. Вірогідно, рум'янець зараз був і через слова Габріеля. Вона ніяково подякувала за комплімент і перейшла до справи:

 

— Тоді почнемо. Розкажіть, будь ласка, що сталося під час експерименту. Що ви бачили, що відчували?

 

Габріель почав говорити, намагаючись не пропустити жодної деталі. Він розповів про моторошні картини, які з'явилися перед ним у перші хвилини, про вогонь, що загрожував його існуванню, і про зустріч із провідником.

 

— Провідник? — зацікавлено перепитала Меліса, перервавши його. — Яким він був?

 

— Маленький хлопчик. Йому, мабуть, років сім чи десять. Доволі зухвалий. Він знав усе про той світ.

 

— Зухвалий?

 

— Так, він дозволяв собі говорити до мене неввічливо, — зізнався Габріель.

 

Меліса злегка підняла брову, намагаючись приховати здивування.

 

— Ваш провідник... це ж частина вашої підсвідомості. Виходить, ваш внутрішній голос був до вас невічливим?

 

Габріель замислився. Як це звучало дивно, навіть абсурдно.

 

— Ну... так, мабуть, — ніяково пробурмотів він.

 

Розмова тривала. Габріель описував, як тінь вперше з'явилася в хижі, як дзеркала мучили його спогадами, як він знову бачив свою колишню дівчину. Він пригадав печеру з щасливими спогадами, а також клоунів, які лускалися зі сміху. Меліса не стримала сміху на цьому моменті, але її посмішка швидко зникла, коли Габріель почав говорити про матір.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍