Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

 

Його голос став тремтливим, коли він згадував її обличчя — спершу тепле й любляче, а потім суворе й холодне. Він розповів, як вона перетворилася на тінь, і як залишив маленького Сапфіра одного в лісі.

 

Меліса слухала уважно, не розриваючи зорового контакту. Її очі випромінювали співчуття, але вона мовчала. Видно було, що їй шкода чоловіка, але вона не знала, як йому допомогти.

 

— От і все, — завершив Габріель, тяжко зітхнувши.

 

Жінка ще кілька секунд дивилася на нього, мовчала. Потім повільно кивнула.

 

— Ви пережили неймовірно складний досвід, містере Габріелю. Але я вірю, що ми зможемо розібратися з цим разом.

 

Її голос був теплим, але рішучим, і Габріель на мить відчув, що він не зовсім самотній.

 

— Але тепер ви розумієте, чому я мушу повернутися? — Габріель дивився на лікарку з напругою, ніби від її відповіді залежало його життя.

 

— Розумію ваші хвилювання, — відповіла Меліса, її голос був м'яким, але рішучим. — Та я не можу дозволити вам повернутися так швидко. Лікарка Вайсс наполягла на тижневому відновленні.

 

— Тиждень?! — обурення забриніло в голосі Габріеля.

 

— Так, на жаль. Ваш організм не витримає чергового тривалого перебування в комі. Вам потрібно набратися сил, їсти нормальну їжу, рухатися. Інакше ви ризикуєте втратити здатність до відновлення взагалі.

 

— Але Сапфір помре! — його голос тремтів, у ньому вчувалася паніка.

 

— Сапфір, — задумливо промовила Меліса. — Це ваш провідник, так? У мене є теорія: він не помре, доки живі ви. Ви пов'язані між собою, як частини одного цілого.

 

— Це лише ваша теорія, — зітхнув Габріель, сумніваючись.

 

— Так, це перший варіант, — продовжила вона. — Але є й інший. Можливо, ви самі створили цього хлопчика, щоб легше подолати труднощі, що чекають на вас у тому світі.

 

Габріель не відповів. Його погляд застиг у порожнечі, він занурився в роздуми. Раптово його вивели з трансу кроки, що луною відбилися від стін.

 

У палату зайшла миловидна жінка старшого віку з підносом у руках. Вона тепло привіталася, даруючи Габріелю доброзичливу усмішку, й передала піднос Мелісі.

 

Меліса присіла біля його ліжка, обережно розставляючи тарілки на висувному столику. Вона взяла ложку і, набравши трохи супу, піднесла її до губ чоловіка.

 

— Ви збираєтеся мене годувати? — здивовано запитав Габріель, піднімаючи брови.

 

— Підозрюю, що наразі для вас це непосильне завдання, — відповіла вона з ледь помітною усмішкою.

 

Габріель спробував підвестися й узяти ложку, але його тіло, ослабле за дні нерухомості, лише трохи здригнулося. Йому вдалося зробити кілька слабких рухів, які більше нагадували марні спроби.

 

— Як довго я спав? — нарешті вимовив він, глибоко вдихаючи.

 

— Тиждень, — коротко відповіла Меліса, продовжуючи набирати суп у ложку. Вона обережно піднесла її до його губ. — Скажіть «ам».

 

— Скажіть «ам»? — Габріель подивився на неї, як на когось, хто щойно розповів недоречний жарт.

 

— Так, це допоможе. Ну ж бо, ам! — її тон був теплим і трохи жартівливим.

 

Він важко зітхнув, але підкорився. Суп виявився приємно гарячим, з тонким ароматом трав, і хоч голод Габріеля був сильним, відчуття безсилля все одно пересилювало його.

 

— У вас це чудово виходить, — сказав він тихо, після того як проковтнув першу ложку.

 

— Дякую, містере Габріелю, — відповіла вона з усмішкою. — Але наступного разу сподіваюся, що ви справитеся самі.

 

Габріель сидів, відчуваючи теплий суп, який розливався по його тілу, даруючи полегшення. Але те, що змушувало його серце битися трохи швидше, було зовсім не їжа. Він відволікся, вдивляючись у карі очі Меліси, що немов світилися лагідним теплом. У цих очах він бачив щось більше, ніж просто професійний інтерес — можливо, натяк на щиру людяність, якої йому так бракувало в останні дні.

 

Жінка нахилилася трохи ближче, підлаштовуючи положення, щоб годувати його зручніше. Габріелю відкрився вигляд її витонченої шиї та спокусливого декольте, обрамленого м'якими складками червоного кардигана. Його погляд, хоч і намагався залишатися пристойним, немов магнітом притягнуло до цієї сцени.

 

— Ви могли б і не настільки очевидно милуватися, містере Габріелю, — промовила Меліса з ледь помітною усмішкою, помітивши, куди він дивиться.

 

Чоловік почервонів до кінчиків вух і поспішно відвів погляд, вдаючи, що зацікавився картиною на стіні.

 

— Я... я не мав наміру... це було ненавмисно... — він почав щось белькотати, але Меліса не дала йому договорити.

 

— Спокійно, я не ображаюся, — відповіла вона з легким сміхом, повертаючи його увагу до себе. — Але, знаєте, етикет під час обіду ніхто не скасовував.

 

— Ви праві, пробачте. Просто... це було несподівано, — нарешті вимовив він, усе ще червоніючи, але з куточків його губ вирвався слабкий усміх.

 

— Несподівано? Тоді я маю бути обережнішою, щоб не викликати у вас надмірного захоплення, — пожартувала вона, ставлячи ложку на тарілку й перехиляючись, щоб поправити піднос.

 

— Ви маєте гарне почуття гумору, — тихо зауважив Габріель, дивлячись на неї тепліше, ніж раніше.

 

— А ви, схоже, стаєте більш розмовливим, — зауважила Меліса. Її тон змінився на трохи серйозніший, але все ще залишався м'яким. — Це добре, ваш емоційний стан, здається, стабілізується.

 

— Можливо, це завдяки вам, — раптом сказав Габріель, сам здивувавшись своїй відвертості.

 

— Тоді я беру це як комплімент, — відповіла вона, легко усміхаючись.

 

Момент затягнувся, і тиша, яка запанувала, не була напруженою — швидше, це було мовчання, яке об'єднувало двох людей. Габріель відчув, що, попри всю незручність, Меліса справді його розуміє.