Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 29: Той , хто захищає

Я розплющила очі. За кілька метрів від мене стояв чоловік.

 Він був увесь у чорному й майже зливався з темрявою: вузькі штани, заправлені у високі шнуровані черевики, шкіряна куртка до пояса. Нижня частина обличчя була закрита чорною трикутною хусткою. Пронизливий погляд яскраво-сірих очей було неможливо не впізнати. 

Він зачаровував, вабив до себе й обіцяв, що найстрашніше вже позаду, і можна трохи розслабитися. 

Він навіює мені це? Ноги тремтіли й ледь тримали мене, але я якось змогла зробити кілька кроків.

 А потім, не усвідомлюючи, що роблю, кинулася до Раймонда Дейлара. Обхопила його за талію, пригорнувшись з усіх сил, і завмерла, нарешті відчувши себе в безпеці. 

Він обійняв мене однією рукою й прошепотів у тім’я: 

— Все добре. Стань за мене. Я негайно послухалася. 

— Хто ти такий, чорт би тебе забрав?! — пролунав сповнений люті голос Джейсона. 

Я виглянула з-за спини Раймонда й побачила, що біля будинку навпроти хтось намагається піднятися на ноги. 

— Ізабелло, залишайся на місці, — різко кинув Раймонд і рушив туди. 

Я з тривогою стежила за ним, не уявляючи, що буде далі. Було зрозуміло, що розмова по душах тут не допоможе. Раймонд зірвав хустку з обличчя, схопив Джейсона за шию, з розмаху втиснув у стіну й трохи підняв догори так, що його ноги відірвалися від землі. — Дивись уважно! Я і є той старий, про якого ти, ідіоте, волав на всю вулицю, — зловісно прошипів він, дивлячись у перекошене обличчя Джейсона. 

— Багато, мабуть, чув про мене? А чув, що я роблю з тими, хто мені не подобається? 

— Ні-і, — прохрипів Джейсон, намагаючись зірвати руки Раймонда зі своєї шиї. 

— Правильно, — єхидно протягнув той, — і не почуєш. Вони вже нічого не зможуть розповісти! 

— З цими словами Раймонд легко відштовхнув його вбік, і той впав на землю, знову глухо застогнавши

. — А я ж так хотів із тобою зустрітись, ти не уявляєш! Усе думав: хто ж у нас такий ідеальний, що інші йому в підметки не годяться? — Він повільно, ніби знущаючись, підходив до Джейсона, який намагався відповзти далі. 

Раймонд рвучко підняв його за комір і поставив на ноги. 

— І ось вона — доленосна зустріч! Даси автограф? — Удар кулаком у живіт змусив Джейсона зігнутися й знову впасти, задихаючись. Я кинулася до Раймонда, схопила його за плече, майже повиснувши на ньому, й почала гаряче благати:

 — Будь ласка, досить! Уже все закінчилося! Ходімо звідси, будь ласка! Не озираючись до мене, він скомандував невідомо кому:

 — Беркут, забери її. Подув вітер, я мимоволі підняла очі й побачила Патріка Рауфа, який повільно спускався з темного неба, немов велетенський птах. 

М’яко приземлившись поруч зі мною, він обхопив мене за плечі й повів у бік: 

— Ізабелло, ходімо зі мною. 

— Не вбивайте його, будь ласка! — закричала я, намагаючись вирватися з рук Патріка. — Він п’яний, ледь стоїть на ногах! Ходімо просто звідси! 

— Подивися-но, вона ще й захищає тебе, — задумливо сказав Раймонд до Джейсона, який стогне біля його ніг. 

— У чому твій секрет, а? Чарівність? Та ні, звідки? Золоті кучері? Можливо…

Джейсон насилу піднявся на руки й прохрипів:

 — Досить! Забирай її, раз вона тобі так потрібна! — Він важко сплюнув і нервово розсміявся. 

— Лише про одне шкодую — не встиг її спробувати… Одразу ж отримав ще один удар у живіт. 

— Поглянь-но, який відважний і дурний Джейсон, — крізь зуби прошипів Раймонд. 

— Аби не вийшло так, що тобі більше нічим буде «спробувати». 

Джейсон хрипів на землі, а я тремтіла від страху настільки, що уткнулася в шкіряну куртку Патріка й заплющила очі. 

Він відступав до стіни будинку, міцно обійнявши мене, й заспокійливо шепотів: 

— Ну-ну, все добре. Не дивися туди. — Будь ласка, зупиніть його! Я просто хочу піти звідси, — благально прошепотіла я, дивлячись на Патріка. Беззвучні сльози текли по щоках. 

— Ворон, ми не самі, — тихо звернувся Патрік до Раймонда. — Відкладемо? 

Пролунав ще один удар, затяжний стогін — і все стихло. Я обережно обернулася й побачила, що Раймонд іде до нас. Він рухався так легко й невимушено, ніби не людину щойно бив, а газету читав. 

— Де ще двоє? — коротко запитав він. 

Патрік засміявся: 

— Я прив’язав їх до труби на даху. Посидять, подумають про життя, протрезвіють заодно. 

На мить я змогла уявити цю картину й фиркнула. 

Так їм і треба, навіть не шкода. 

— Гаразд. Ідемо, — скомандував Раймонд.

 Патрік розтиснув обійми, відпускаючи мене, натягнув хустку на обличчя й мовив: 

— На цьому я змушений відкланятись, мені ще Клариссу до Академії Арканум везти. Відчуваю, що відірве мені голову за запізнення. Він легко злетів угору й зник у темному небі. 

— Ізабелло, — тихо покликав мене Раймонд, — дай я на тебе подивлюсь. Я повільно повернулась, тремтячи на вітрі. Його погляд ковзнув моїм одягом, очі звузилися й потемніли, вираз обличчя знову став злим. 

Я ніяково намагалася прикрити шарфом розірваний виріз сукні. Капюшон тримався буквально на кількох нитках, ґудзиків на плащі не залишилось, але я постаралась закутатися в нього, утримуючи біля горла однією рукою. Джейсон лежав на землі й не рухався, лише груди рівномірно підіймались. Мабуть, знепритомнів. 

— Може, викликати допомогу? — несміливо спитала я. — Нехороше це діло — так його залишати.

 Раймонд подивився на мене, трохи примружившись: 

— Він щойно ледь не скривдив тебе, а ти досі про нього піклуєшся? 

— Я не стільки про нього, скільки про свою совість, — поспішно пояснила я.

 — Він вчинив погано, але все ж людина. 

— Не думай про це, — він махнув рукою. — Тут постійно хтось ходить, його знайдуть. Або сам проспиться й зранку отямиться. 

— Нам, мабуть, варто повернутися до Академії Арканум? — несміливо спитала я. 

Я почувалася неймовірно втомленою й розбитою, хотілось тільки повернутись до своєї кімнати й згорнутися калачиком на ліжку. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍