Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, — Агата посміхнулася. — У мене є учениця, вона ні слова не може написати в щоденник. Але коли вона танцює - тіло говорить за неї. Інтуїція - не в передбаченнях. А у зв'язку із собою. Питання не у формі. Питання в увазі. Прості практики - найдієвіші. Але тільки якщо вони справжні.
Я задумався.
— Тобто магія - це не щось зовнішнє. Це внутрішній простір?
— Магія - це форма спілкування з душею. І кожен обирає свою мову.
Аня притиснула до грудей руки.
— А якщо страшно? Якщо здається, що не вийде?
Агата подивилася на неї трохи довше, ніж потрібно.
— Тоді почни з одного запитання. Не «що я хочу», не «що мені потрібно». А: «що в мені зараз проситься бути почутим»?
У студії повисла тиша. Легке дзижчання апаратури, світло софітів і гіркуватий запах кави стали раптом майже відчутними.
Я дивився на Агату - і відчував: вона не відповідає. Вона проживає. Кожне слово - не теорія, а досвід.
Я потягнувся за чашкою, але рука завмерла на льоту.
— Агата... а як ти сама налаштовуєшся? Є щось, що ти робиш щодня?
Вона посміхнулася - тихо, трохи загадково.
— Є. Іноді це медитація. Іноді - просто погляд на символ.
— Символ?
— Сакральна геометрія, — відповіла вона. — Стародавня мова структури світу. І водночас - дзеркальне відображення того, що всередині нас.
Аня з цікавістю подалася вперед:
— Ти про квітку життя? Чи мандали?
— І це теж, — кивнула Агата. — Квітка життя, метатронів куб, спіралі, платонові тіла... Усе це - не просто красиві візерунки. Це відбитки гармонії. Форми, в яких енергія збирається в порядок. Коли ми дивимося на них - у нас самих відбувається налаштування. Ніби душа згадує, в якому ритмі їй жити.
Я нахилив голову, намагаючись вловити думку.
— Тобто ти використовуєш їх як... візуальний ключ?
— Саме так. Ти можеш намалювати мандалу в момент тривоги. Можеш носити із собою символ, який «відгукується» - не тому, що він модний, а тому що він тебе збирає. Іноді - просто обвести пальцем по спіралі, щоб вийти з хаосу думок.
Аня прошепотіла:
— Наче у світі є порядок... але його треба навчитися бачити.
Агата подивилася на неї тепло.
— Він не завжди зовні. Іноді він усередині. І сакральні форми допомагають нам згадати: навіть у хаосі - є ритм. Навіть у зламаних шматочках - симетрія.
Я раптом подумав, як давно сам не відчував цієї симетрії. Як часто ми живемо, ніби все всередині розрізнено. Але ж, може, все, що нам потрібно - це один погляд. Один символ. Один момент тиші.
— З цього і починається повернення до себе, — сказала Агата, ніби відповідаючи моїм думкам. — Не з відповідей. А з форми.
Аня знову подалася вперед.
— А як збирати себе? Ти казала, що людина може повертатися - навіть якщо вона загублена всередині.
Агата кивнула.
— Є кілька простих шляхів. Перший - тілесний. Тіло - це храм. Воно пам'ятає навіть те, що розум витіснив. Ти можеш буквально стояти босоніж на землі. Або покласти долоню на груди і просто дихати. Ти можеш обійняти себе - і відчути: ти є.
— І це працює? — Я не приховував скептицизму. Чи, може, надії.
— Не одразу. Але так. Другий шлях - символічний. Образ, який утримує твою суть. Хтось малює. Хтось носить кулон. Хтось складає каміння у візерунок. Це все - не забобони. Це акт збору.
Аня кивала, ніби щось у ній відгукнулося.
— Я одного разу, коли почувалася геть загубленою, просто вирізала коло з паперу і написала в ньому своє ім’я. Щоранку ставила перед собою. Не знаю навіщо. Але мені стало легше.
Агата дивилася на неї з легким, схвальним смутком.
— Саме так це і працює. Іноді - ми самі для себе стаємо сакральною геометрією. Наше ім'я, наш подих, наш дотик до землі. Це не магія зовні. Це магія повернення.
Я раптом відчув: у цих простих діях - більше сили, ніж у ритуалах із димом і свічками. Бо вони - про правду. Про те, що ніхто не збере нас, крім нас самих.
— Але хіба все це не просто... розрада? — запитав я, не ховаючи ні втоми, ні сумнівів. — Символи, дотики, дихання... Цього не завжди достатньо.
Агата подивилася прямо. Без осуду. З тією увагою, яка відчувається майже фізично.
— Іноді - ні. Бо за всіма цими діями має стояти сила. Сила наміру.
Аня насупилася.
— Наміру? Як бажання?
— Ні, — м'яко поправила Агата. — Бажання - це часто те, чого нам хочеться. А намір - це те, що ми вирішуємо. Це не «я б хотіла». Це - я йду. І тоді навіть проста дія стає живою. Робочою. Справжньою.
Я замислився.
— Ніби... намір запускає внутрішні процеси?
— Саме так. Ти можеш витягнути карту Таро і не отримати нічого - якщо ти просто цікавишся. Але якщо ти прийшов із внутрішнім запитом - карта стане дзеркалом. Ти можеш випити воду - і вона буде просто водою. А можеш випити її як акт турботи про себе. І вона стане початком зцілення.
Аня тихо прошепотіла:
— Тоді все залежить від того, з яким внутрішнім посилом ти живеш.
— З яким ти прокидаєшся. З яким входиш у день. З яким дивишся на себе. Магія - це не інструменти. Це активація простору через твоє рішення бути в ньому живим.
Я мовчав. Всередині - щось повільно розгорталося. Наче в довгій темряві хтось тихо запалив свічку.
— І якщо немає нічого - ні підтримки, ні сил, — сказала Агата, — але є намір... Цього вже достатньо, щоб почати шлях.
— Отже, все впирається у вибір, — промовив я, дивлячись у тепле розсіяне світло софітів.
— І у відповідальність за нього, — додала Агата.
У студії стояла майже релігійна тиша. Навіть шум вулиці за вікном ніби вщух. Ми всі відчували вагу сказаного.
— Але ж іноді простіше... не вибирати. Пливти за течією. Посилатися на обставини. На чужу волю. На випадок, — сказав я, не приховуючи втоми в голосі.
Агата кивнула.
— Простіше, так. Але за «не-вибір» ти все одно платиш. Платиш відкладеним життям. Втраченими шансами. Платиш відчуттям, що живеш не свою долю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька», після закриття браузера.