Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

Натомість воно скидалося на велике білясто-рожеве ядро волоського горіха. Або ні, навіть на ось що: плаценту з двома ембріонами — дво- чи тримісячними близнюками, — що притулилися голова до голови, коліно до коліна. Їхні розпухлі голови утворювали, так би мовити, розщеплене чоло оазянина, їхні маленькі ребристі спинки були щоками, а тонкі ручки й перетинчасті ніжки поєдналися в сплетінні прозорої плоті, що могла містити — хоч Пітер і не міг їх розпізнати — рот, ніс, очі.

Звичайно, не було там насправді ніяких ембріонів: це було лише обличчя, обличчя оазянина, та й годі. Але, хоч як не намагався, Пітер не міг описати його звичними для цього словами, він міг тільки порівняти його з чимось знайомим. Він мусив бачити його як гротескну пару ембріонів, що всілися під каптуром сутани комусь на плечі. Бо інакше, якщо він не дозволить собі цього порівняння, Пітер, напевно, завжди дивитиметься на це обличчя ошелешено, переживаючи знову й знову перший шок, відчуваючи млість падіння в безодню, як тієї нудотної миті, доки він не знайшов надійного порівняння, щоб ухопитися за нього.

— Ти і я, — промовив оазянин. — Ніколи до

і.

Вертикальна роззявина посередині його обличчя злегка звивалася, коли він вимовляв слова. Ембріони потерлися колінами, так би мовити. Пітер усміхнувся, втім не спромігся на відповідь.

— Він має на увазі, що не зустрічав вас раніше, — пояснила Ґрейнджер. — Інакше кажучи, він із вами вітається.

— Привіт, — сказав Пітер. — Я Пітер.

Оазянин кивнув.

— Ти Пітер. Я запам’ятаю, — він обернувся назад до Ґрейнджер. — Ти привезла ліки?

— Трохи.

—

кільки трохи?

— Зараз покажу. — Жінка підійшла до багажника й підняла кришку. Понишпоривши серед абияк накиданих усередині речей — пляшок із водою, туалетного паперу, полотняних торбин, інструментів, відрізів брезенту, — вона вийняла звідти пластикову коробочку, не більшу за ті, в яких школярі носять свої обіди. Оазянин стежив за кожним її рухом, хоча Пітер і досі не міг зрозуміти, якими частинами свого обличчя, воно — даруйте, він! — сприймає зорові образи.

— Це все, що я змогла дістати в нашій аптеці, — промовила Ґрейнджер. — Сьогодні я не мала б нічого вам везти, це не той день, розумієте? Ми тут через інше. Але мені не хотілося приїжджати з порожніми руками. Тому це, — вона простягнула коробку, — понад норму. Подарунок.

— Ми маємо роз

арування, — сказав оазянин. — Але рівно а но ми вдя ні.

Запала мовчанка. Оазянин стояв і тримав свою пластикову коробку, Ґрейнджер і Пітер стояли й дивилися, як він її тримає. Промінчик сонячного світла видерся на дах машини, і той одразу ж заблискотів.

— Тож... е-е... як у вас справи? — запитала Ґрейнджер. Краплини поту мерехтіли на її бровах і щоках.

— У мене одного? — поцікавився оазянин. —

и в мене і на разом? — невиразним жестом він обвів поселення позаду себе.

— У всіх вас.

Оазянин, здавалося, глибоко замислився. Нарешті він промовив:

— Добре.

Знову запала мовчанка.

— Ще хтось сьогодні вийде? — запитала Ґрейнджер. — До нас, себто.

І знову оазянин довго обмірковував це питання, немовби воно було безмірно складне.

— Ні, — вирішив він. — Я

ьогодні один тільки.

Він урочистим жестом указав на Ґрейнджер і Пітера, засвідчуючи, можливо, свій жаль щодо такої невідповідності — два до одного — між кількістю гостей і господарів.

— Пітера... його спеціально запросив АМІК, — сказала Ґрейнджер. — Він... християнський місіонер. Він хоче... е-е... жити з вами, — вона ніяково глянула на Пітера. — Якщо я правильно все зрозуміла.

— Авжеж, правильно, — жваво відказав Пітер.

Приблизно посередині центральної роззявини на обличчі оазянина була якась блискуча, схожа на печерицю річ. Пітер вирішив вважати це оком і подивився просто в нього, намагаючись щосили випромінювати приязність.

— Я приніс вам благу вість. Найкращу вість із тих, що їх ви будь-коли чули.

Оазянин підвів голову. Два ембріони — ні ж бо, не ембріони, його чоло й щоки, будь ласка! — взялися рум’янцем, виявивши павутину капілярів просто під шкірою. Коли оазянин знову заговорив, голос його звучав зі ще більшим астматичним присвистом, ніж раніше:

— Благу ві

ть? Євангеліє?

На якусь секунду слова повисли в шепіткому повітрі, перш ніж дійшли до Пітера. Він не йняв своїм вухам віри. А тоді помітив, що вдягнуті в рукавички руки оазянина склалися докупи у шпилястій формі.

— Так! — закричав Пітер, а в голові йому запаморочилося з нестямної радості. — Хвала Ісусу!

Оазянин знову обернувся до Ґрейнджер. Руки в рукавичках, що стискали коробку з ліками, тремтіли.

— Ми

екали довго на людину Пітера, — сказав він. — Дякуємо тобі, Ґрейнджер!

Нічого більше не пояснивши, він похапцем зник у дверному отворі. Прозорі намистини лише загойдалися за ним.

— А бодай мені! — вигукнула Ґрейнджер, розшморгуючи хустку й обтираючи нею обличчя. — Він ніколи раніше не називав мене на прізвище.

Вони чекали хвилин двадцять. Сходило сонце — скибка блискучого розпеченого апельсина — і на обрії наче надималася величезна бульбашка лави. Стіни будинків світилися, немовби всередині кожної цеглини палав огонь.

Нарешті оазянин повернувся, далі стискаючи в руках пластикову коробочку, тепер уже порожню. Він простягнув її назад Ґрейнджер, дуже повільно й обережно, відпустивши тільки тоді, коли переконався, що жінка міцно її тримає.

— Ліки закін

ли я в і, — промовив він. — Відій ли в ередину вдя них.

— Мені шкода, що я так мало привезла, — сказала Ґрейнджер. — Наступного разу привезу більше.

Оазянин кивнув.

— Ми

екаємо.

Ґрейнджер, скута і зніяковіла, пішла, щоб покласти коробку назад до багажника. Ледве вона обернулася до них спиною, оазянин приступив до Пітера так, що вони опинилися обличчя до обличчя.

—