Читати книгу - "Жахослов"

парадного входу до кухні його гукнули лише тричі, і щоразу про нього миттєво забували, ледь озирнувшись у пошуках допомоги проти розхристаного прибульця.

Підліток, що прислуговував на кухні, упізнав його миттєво і, як годиться, одразу впав у шалений захват – ще б пак, такий блискучий, відомий гість посеред буденного пекла їхньої кухні! Щоправда, хлопчакові доводилось нагадувати про свою присутність постійно, щойно той обертався покликати колег. Але щоразу, зустрівшись поглядом із Дарреном, він знову впадав у захват – аж доки злющий Даррен не обхопив голову хлопця руками і не випитав у нього все, що хотів знати.

Тільки-но хлопець вимовив адресу, за кілька миль звідти, у крихітній кімнатці в Кемдені прокинулася зі сну чорна кішка, зашипіла, вигнула спину і скочила на коліна господині, шукаючи заспокійливого дотику її довгих пальців.

Ослаблена і втомлена, відьма зітхнула і відкинула голову на спинку крісла. Отже, виправлення ще тривало. Тоді не дивно, що вона й досі почувалась такою втомленою. Вона вже бачила, що чекає попереду, і розуміла, що це її останнє чаклунство. І їй було сумно. Що ж, принаймні вона прожила тихе й розважливе життя тривалістю майже в три тисячі років.

Відьма не в змозі наблизити свій кінець. На відміну від людства, серед якого вона жила, вона не здатна була заподіяти собі смерті, та все ж навчилася в нього бути обережною і приймати свою долю як є.

Вона із сумом глянула на наплічник біля дверей, зібраний в пориві оптимізму, а тоді підвелася на ослаблених ногах і повільним, обережним кроком вийшла на кухню, щоб відкрити останню баночку вишукано смачної котячої їжі для своєї прекрасної вірної супутниці, однієї з небагатьох друзів, яких вона мала в цьому світі.

Даррену не довелося шукати потрібну квартиру серед хаотичної плутанини металевих табличок і дзвінків. Перш ніж він почав роздивлятися імена на табличках, відьма вже зійшла сходами вниз і відчинила двері йому назустріч.

Якась жінка з дитиною у візочку перейшла на інший бік вулиці, налякана виглядом юнака з божевільними очима і кухарським ножем у руці. Але заспокоїлася, щойно витягла з кишені мобільний, аби викликати поліцію, і з подивом зрозуміла, що не знає, куди зібралася телефонувати.

– Нам краще прогулятися, – промовила відьма. І показала вздовж дороги. – Он там є парк.

Тієї миті її тіло було дуже слабким. Та все ж їй вистачило сил дошкандибати до паркових воріт і далі, вглиб широкої алеї. Кілька целофанових пакетів зачепилися за гілля дерев і тріпотіли на вітру, наче молитовні прапорці.

Часом позаду неї, а часом попереду, спиною вперед, нетерпляче пританцьовував Даррен. Він розлючено твердив, що саме він з нею зробить і як вона пошкодує – аж доки обоє не наблизилися до паркової лави. Відьма важко присіла.

Даррен стояв перед нею, широко розставивши ноги і гнівно дихаючи. Його очі були вибалушені, а рука досі стискала широкий ніж, украдений з ресторанної кухні.

Відьма витримала його погляд і схилила голову набік. Ці привабливі юні очі, що раптом здалися дуже старими, миттєво вгамували Даррена, і він позадкував на крок, припинивши сипати погрозами, але й не випускаючи зброї з рук.

– Чого ти хочеш? – тихо спитала вона.

– Припини це. Це чортове прокляття. Хай би яка це була хрінь – зніми її.

– Це неможливо. Справу зроблено.

– Я тебе змушу. Змушу! Присягаюся, я приріжу тебе! – Він змахнув ножем.

Відьма знову скинула голову і звузила свої прадавні очі.

– Хіба ти не можеш жити так, як тепер?

Даррен витер губу тильним боком долоні.

– Жити? Ти називаєш це життям? Жоден навіть не знає про моє існування.

Відьма замислилася на мить, і примарна усмішка заграла на її губах, що ледь помітно взялися зморшками.

– Отже, ти цілком вільний?

Даррен хмикнув, озирнувся і знову глянув на неї.

– Вільний, кажеш? Вільний робити що?

– Усе, що забажаєш. Без будь-якого втручання. Без перешкод. Без суду чи інших наслідків, – вона нахилилася вперед. – Хіба не це є основною метою кожного, хто шукає слави й могутності?

Очі Даррена сповнилися сумішшю ненависті та страху. Він підступив ближче і звів ножа.

– Ти що, в біса, знущаєшся? Як можна бути знаменитим, коли ніхто мене не пам’ятає?

Відьма лише дивилася на нього.

Даррен уже майже ридав. У нього вихопився тонкий стогін, що обірвався схлипом.

– Я серйозно. Що мені зробити, щоб зняти це прокляття? Га? Що мені зробити? Ти хочеш, щоб я вибачився? Так?

Відьма покачала головою.

– Вибачення без щирості нічого не варте. До того ж я не маю ні можливості, ні влади пробачати.

Його дихання зробилося важким.

«Ось воно, – подумала відьма. – Час настав».

Вона підвелася.

– Ти несправжня. Усе це лайно – не по-справжньому. Я Даррен Лаурі. Ніхто не жартуватиме з Дарреном Лаурі! – він оскаженіло затряс головою, і тієї ж миті його рука зметнулася догори. Він ридав, не приховуючи, і вже не говорив, а завивав від розпачу. – Хто ти взагалі така, мерзото? Клята тварюка, шмат лайна! Я щойно тебе вигадав! Так, саме так! Ти навіть не справжня! Я це доведу!

Очі, що бачили так багато за життя, глянули в небо, а тоді закрилися – востаннє.

Даррен усе ще стискав закривавлений ніж, коли спокійною ходою вийшов крізь паркові ворота на центральну вулицю. Цієї миті він мав по-справжньому моторошний вигляд – обличчя, одяг і руки до ліктів вимазані свіжою кров’ю, очі блимають з-під висохлого кривавого шару, наче з-під маски.

Зупинялися машини, скрикували жінки. Скрізь злітали вгору мобільні телефони, знімаючи страхітливу фігуру, що непевним кроком простувала вулицею. Навколо збиралося дедалі більше цікавих. Даррен випустив ножа з руки, витер кров з очей і ошелешеним поглядом став вдивлятися в обличчя перед собою.

Слова відьми досі дзвеніли в його вухах. Вона не могла зняти своє підлотне прокляття. Вона заслуговувала на смерть, ця тварюка. Така ж квола, як і огидна. Якщо вона все ж таки була справжньою, то світ став кращим без неї.

Але байдуже. Він був вільний. Ця юрба забуде про нього, щойно розбіжиться хто куди. Він житиме серед них, невидимий, могутній, здатний чинити, як йому заманеться, і ніхто ніколи не завадить йому робити, що він хоче. Ніколи.

Він глянув на гарненьку юну дівчину, що затуляла рота руками від жаху.

«Я міг би трахнути тебе, – думав він. – Просто тут і зараз, у будь-який спосіб, а потім ти б усе забула».

Він подивився на накачаного здорованя, що волав по телефону.

«Я міг би вбити тебе, – думав він. – Так само, як оту