Читати книгу - "Археологiя. Дитяча енциклопедія"

цінний матеріал. Лафіто першим із європейських етнографів на основі порівняльного методу, розглянув нижчий ступінь розвитку, через який пройшло все людство. Ступінь культури американських індіанців – ірокезів і гуронів – він порівнював з культурою давніх греків і римлян (правда, у своєму порівнянні він дійшов до деяких помилкових висновків, наприклад, що американські індіанці були безпосередніми нащадками і спадкоємцями римлян і греків).

Таким чином, у XVIII столітті визначалися шляхи первісної археології, а також її зв’язки з іншими науками. Водночас накопичувався й матеріал. Його було значно менше, ніж у розпорядженні класичної археології. Менше не тільки в абсолютних вимірах, але й у відносних: одна антична статуя як предмет пізнання варта сотень кам’яних сокир. Первісна археологія – наука масового матеріалу. Слід переглянути і вивчити тисячі черепків глиняного посуду, щоб дістати можливість зробити висновок чи узагальнення. Тут доречно згадати ще про одну дуже важливу обставину, що стосується первісних пам’яток. Весь кам’яний інвентар, накопичений археологами до початку XIX століття, викопний і сучасний, тобто той, що належав відсталим народам нововідкритих країн, – свідчення пізнього періоду первісності, а саме неоліту. Знаряддя людини епохи палеоліту археологам не були відомі. Це означає, що навіть найдавніша сокира, що була в розпорядженні археологів, належить, як пізніше було встановлено, до часів не раніше VII–VI тисячоліття до н.е. Таким чином, величезний період в історії людства, що його слід обчислювати сотнями тисячоліть, залишався без джерел.

Перетворення первісної археології на науку

У XIX столітті закінчився підготовчий період у розвитку первісної археології, і вона почала швидко оформлюватися як наука. Цей поворот насамперед відбувся в скандинавських країнах.

Скандинавські країни – Швеція, Норвегія, а також Данія – завжди стояли осторонь від великих історичних подій, що потрясали Центральну й особливо Південну Європу. Їх не торкнулися ні бурхливі міграції кельтів, ні римські завоювання, ні велике переселення народів. Незайманий грунт цих країн зберігав залишки древніх культур в їхньому чистому вигляді, ніякі античні твори мистецтва не відволікали увагу скандинавських археологів від первісності.

У 1806 році бібліотекар Копенгагенського університету професор Расмус Ніруп почав кампанію за створення датського національного музею старожитностей. У1807 році був утворений «Королівський комітет з охорони і збирання національних старожитностей», секретарем якого призначили Нірупа. При комітеті незабаром організували музей. Кошти, надані урядом, дали змогу Нірупу в короткий термін зібрати велику кількість експонатів, до якої він включив і свою приватну колекцію. В міру нагромадження матеріалу виникала необхідність у його систематизації.

Крістіан Юргенсен Томсен

На той час гіпотеза про три віки– кам’яний, бронзовий та залізний – дістала визнання серед багатьох дослідників, але залишалася гіпотезою. Уперше більш-менш детально розробив її у своїй праці, що вийшла в 1813 році, датський історик Ведел Сімонсен, але теорії археологічними даними не підтвердив. Це зробив датський археолог Крістіан Юргенсен Томсен (1788–1865), директор музею в Копенгагені. Він розподілив зібрання первісних пам’яток за матеріалом, з якого вони зроблені, на три групи: кам’яного віку, бронзового і залізного. Свою систему він виклав у роботі «Путівник по північних старожитностях» (1836). Томсен не встановлював ніяких хронологічних дат, він показав тільки послідовну зміну різних стадій розвитку у виробництві знарядь. Періодизація Томсена багатьма істориками була відкинута. Вони продовжували твердити, що ніякого кам’яного віку взагалі не було, і що кам’яні знаряддя – це лише предмети релігійного культу античності. Заперечували вони і бронзовий вік, посилаючись на те, що бронзові знаряддя, на вивченні яких засновував свої висновки Томсен, вироблялися не в Данії, а в Італії і теж в античний період. Але знайшлися в Томсена і прихильники в різних країнах, у тому числі й у Німеччині.

Шведський археолог Гільдебранд, після того, як особисто зустрівся з Томсеном, за тією ж системою класифікував старожитності в музеях Лунда і Стокгольма. Те саме зробив директор музею у Шверіні, в Німеччині, Фрідріх Ліш. Зрештою періодизація Томсена стала загальновизнаною. Значення висновку і доказів Томсена знижувалося трохи тією обставиною, що він мав у своєму розпорядженні тільки датський археологічний матеріал Копенгагенського музею.

Йєнс-Яков Ворсо

Значно далі пішов інший датський археолог, учень Томсена, Йєнс-Яков Ворсо (1821–1885). Ворсо був професором Копенгагенського університету, інспектором з охорони давніх пам’яток (посада, спеціально для нього створена урядом), директором музею старожитностей у замку Розенборг, а в 70-х роках – міністром народної освіти. Він першим з датських археологів почав систематичні розкопки північних курганів, причому не тільки в Данії, але й за її межами.

З ініціативи Ворсо була утворена спеціальна учена комісія при Датській Академії наук з метою вивчення кьйоккенмеддінгів – кухонних решток. Так називаються місцезнаходження поселень ранньої неолітичної епохи у вигляді довгих куп устричних черепашок (залишків їжі), що містять різноманітний первісний інвентар. Таким чином, у розпорядженні Ворсо був матеріал різноманітніший, більший, ніж у Томсена.

Наукова заслуга Ворсо полягає в тім, що він підтвердив і поглибив систему Томсена. Ворсо звернув увагу на те, що поховання бронзового віку відрізняються одне від одного за обрядом, причому речі, покладені з небіжчиками, відповідно різні. Таким чином, він відкрив новий спосіб дослідження, що дає змогу за обрядом поховань визначати відносну хронологію знайдених у похованнях речей.

Відкриття палеоліту

Все, що було зроблено скандинавськими археологами, торкалося лише неоліту. Ніяких відомостей про давній період кам’яного віку, палеоліт, не було.

У 1832 році у Франції, на річці Соммі, поблизу міста Аббевіль, під час земляних робіт наштовхнулися на кістки тварин таких величезних розмірів, що вони не могли належати жодній сучасній тварині. У тім же шарі було знайдено кремінь незвичної форми. На нього звернув увагу археолог-аматор Буше де Перт. Він почав колекціонувати подібні знахідки і дійшов висновку, що цей кремінь є заряддям праці прадавніх мешканців Європи, які загинули в біблійному потопі разом зі слонами, носорогами та іншими гігантами допотопної фауни. Кам’яні знаряддя, що їх Буше де Перт назвав «сокирами», були дуже примітивними. Вони були не схожі на знаряддя неоліту, вже відомі археологам. Людина, яка створила ці знаряддя, стояла на такому низькому щаблі свого розвитку, що не можна було навіть допустити, що це образ і подоба Божа. Тому повідомлення Буше де Перта клерикально налаштованими вченими було зустрінуто вороже. Відкриття Буше де Перта відсувало походження людини в