Читати книгу - "Вільний світ"

«Скажи, що в ній такого?»

Що в ній такого? Певно, усе… Тоня, вона така… Ніби царівна! Але ж… Хіба можна їй про це знати? Чи мені визнати це? Сказати їй щось таке? Щоб іще більше утвердилася в думці про свою винятковість?

«Не приходь у неділю… Узагалі поки що не приходь». А я й не прийду! Навіть якщо напише листівку (четверту – п’яту – шосту!). Чи прийду, щойно знову покличе? Побіжу на той пагорб?

Садок Кугле дрімає в післяобідньому мареві. Цента теж знайшла яблучко. Лакоминка! Яблуні рівними шерегами тягнуться аж до вулиці. Переважно яблуні, декілька груш. А в мене вдома вишні. Заступили хату, зазирають у вікна, туляться одна до одної. А тут рівна шерега, побілені стовбури на безжурному літньому сонечку.

Сонячне світло незримими нитками пронизує весь простір великої лікарняної палати – на шість металевих із лискучими нікельованими дугами ліжок. Мій сусіда, італійський хлопець Лука (із наголосом на першому складі, але все одно легко запам’ятати, бо ж мій рідний дядько – Лук’ян), уже з годину шурхотить вмістом своєї посилки, отриманої за страховкою від Червоного Хреста. Не знаю, що йому прислали – мені досі дуже важко рухатися самостійно: пекучий біль у спині проступає щоразу, як маю поворушитися чи змінити позу, а щоб звестися на ноги, маю голосно гукнути до Луки:

– Камраде! Ком! Допоможи мені! Біте!

Але лікар запевняв учора, що біль скоро минеться, я й сам відчуваю, що той піковий стан, коли сльози стояли в очах і скрегіт зубів наповнював увесь свідомий простір тодішнього мого існування, уже позаду. Я вже можу повернути голову, можу сісти помаленьку, завалитися на бік та слухати собі безкінечні теревені Луки про його парубоцьке довоєнне життя, усоте вислуховувати історії про його багатодітну родину, – трьох сестер і брата, – про немолодого татка (він має татка! щасливець), маму, про їхнє невеличке помешкання. Лука запевняє, що саме це й стало основною причиною його вербовки на роботу сюди, до Німеччини.

Від цих зізнань мені щоразу гірко й смішно водночас. Згадую свою «вербовку»… Рання весна. Ще чвакає під ногами талий сніг. Дорога розкисла. І ми – майбутні трударі Рейху – повземо з моєї рідної Княжої Криниці до Монастирищ. Там одбирали остарбайтерів: молодих і сильних, бо кому треба хворі та немічні. Їх одразу «бракувала» спеціальна медична комісія. А далі? Далі, як скотину, заганяли в прості вагони товарняка й везли – стоячих – лежачих – сидячих – на перепрілій від задухи й тепла людських тіл соломі.

Вербовка? Вербовка! Та я, нажаханий чотиримісячним перебуванням у проскурівському Ракові, тікав! І не раз, а аж двічі! Бо ж був переконаний, що везуть мене на заклання… Тікав, як заєць чи як злодій… На станціях… Один раз під час роздачі їжі, другий – просто на медкомісії, манівцями повертаючись до Княжої.

Вербовка! Хто питав у мене, – простого селюка, – чи хочу я трудитися на благо Рейху? Та й чи спитав би хто, адже я був і залишаюся «остом»! Сміттям! «Покараним на горло відразу без суду й слідства, якщо зляжуся з німкенею».

Мені пощастило. Потрапив не в концтабір, не на підземний завод, не в ангар із військовим конвеєром, не до газової камери. Айгах. Сільське життя. Бауер Кугле. А вся робота – звичні для мене сільські «трудодні», за які ставили в колгоспі хрестика навпроти мого прізвища. Звичайні? Та де там! Механізовані різноманітними дивними агрегатами, на які я дивився, щиро й широко розплющивши очі… Це все видавалося б мені забавкою, відпочинком у фешенебельному санаторії (чув колись раніше, ще до війни, таке слово), цікавою й захопливою екскурсією (цього слова взагалі не чув і не знав ніколи, а вивчив уже тут, – Exkursion, – навіть самому було дивно, що так легко й швидко опанував німецьку, з якої в школі знав до двадцяти слів), якби не що? Не літаки в небі (майже щотижня), пов’язка «ost» у нагрудній кишені сорочки, присмак чужини в кожному ковткові питва-їдла? Мене ніхто не бив, не принижував (навіть лікуватися відрядили до Ауґсбурґа), але оце відчуття… дивне почування, що ти таки «ost», не такий, як усі ці люди навколо тебе «без пов’язок», не полишало ніколи… Упосліджений? Так! Раб? А як інакше? Для чого я тут? Арбайтен! Я остарбайтер, людина для роботи… І лікують, певно, щоб знову був у лавах, як усі такі самі завезені сюди «ости».

– О! Та ти не спиш? Кушай! Шоколад! Прислали! – італієць простягає мені щось. Це відламаний кусничок чорного шоколаду. – З Червоного Хреста прислали! Це добре! Добре для здоров’я! Біте!

Крутнувшись бубликом, швидко, наскільки дозволяє моя хвора спина, примощуюся бочком так, що стає видно і Луку, і його розкриту скриньку. Беру простягнуту мені довгу, на квадратики поділену смужку. Шоколад? Шоколад. Гіркувато-терпкий і солодкий водночас, не знаний і ніколи не бачений досі. Перепис речей, які я вперше побачив-скуштував тут, у Німеччині, росте (кінця-краю не видно). Оці всі їхні панські вебеги – виделки – мило – білі рушнички й хусточки – шкарпетки – велосипед – візит до перукарні – боти на шнурках – куплений на свої, чесно зароблені марки костюм-трійка… Чи думав я коли, що таке є на світі? Чи підозрював, що існує таке життя?

Ці знання, отримані, надбані тут… Вони розпирають ізсередини: так хочеться поділитися цим із кимось близьким і рідним – з мамою, сестрою, з тим-таки дядьком Лук’яном, із кимось таким, як я сам, учорашній, розказати їм, що тут існують металеві ложки й не збирають поташу для прання й бузини, щоб фарбувати домоткане полотно.

– То як? Смачно? Спині твоїй не поможе, але так, для організму, то це добре! Не сумнівайся!