Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

спустилися з ним до вхідних дверей. На порозі він оглянувся і гукнув:

— Передай ці гроші до Французького банку!

А мені вже й світ потьмарився. Я чув, як ти сказала йому сміючись:

— Е, ні, на це вже не сподівайся! Такого подвигу від нього не жди!

Двері зачинилися, я стояв нерухомо у передпокої, а ти мені сказала:

— Признайся: ти знав, що він не візьме твого золота. Просто зробив широкий жест.

Я згадав, що черес залишився на канапі. А що, як його поцупить слуга чи ще хтось… Я побіг нагору, схопив черес і завдав його собі на плечі. Мерщій висипати монети в Демосфенову голову!

Через кілька днів померла мати, а я майже не помітив цього. Вона вже два-три роки нічого не тямила, жила не з нами. Тепер ось щодня думаю про матір, але згадується вона мені такою, якою була замолоду; образ тієї старої, якою вона стала, стерся. Кладовищ я не люблю, але на її могилу іноді ходжу. Правда, квітів не приношу відтоді, як помітив, що їх крадуть. Вбогі цуплять троянди багатіїв, наживаються коштом небіжчиків. Треба поставити огорожку, але тепер усе таке дороге. Люк — той не має могили. Він пропав, пропав безвісти. Я зберігаю в гаманці ту єдину картку, що її він устиг написати: «Все гаразд, посилку отримав, цілую». «Цілую». Таки сказав мені добре слово, бідне моє хлоп'я.

XІ

Цієї ночі я прокинувся від ядухи. Довелося встати. Додибав до свого крісла і там під завивання лютого вітру перечитав останні сторінки, — аж дивно, які темні закутки душі вони освітлюють. Перше ніж знов узятися до писання, я посидів біля вікна. Вітер стих — ані війне. Калез мирно спав під рясними зорями. І раптом близько третьої години ночі знову знялася буря, в небі загуркотіло, впали важкі крижані краплі. Вони так ляпотіли по черепиці, що я злякався, — чи не падає град? Серце моє завмирало.

З виноградника тільки-но зійшов цвіт; майбутній урожай в'яжеться в лозах, але зав'язь — мов ті ягнята, яких мисливець прив'язує до дерева і залишає в пітьмі, принаджуючи хижаків: дві громові хмари клубочаться над моїми приреченими виноградниками.

А що мені тепер до того винобрання? Більше мені нема чого брати у цьому світі. Я можу тільки одне: пізнати трошки самого себе. Слухай, Ізо, після моєї смерті ти знайдеш серед паперів мою останню волю. Я склав свій заповіт за кілька місяців по смерті Марі, коли був хворий, і через дітей ти турбувалася за мою долю. Там ти прочитаєш моє кредо: «Якщо я перед смертю дам себе напутити священикові, то зараз, при доброму розумі і притомним бувши, я заздалегідь проти цього протестую, бо тільки, скориставшись із занепаду розумових здатностей і фізичної снаги, зможуть домогтися від мене того, що мій розум відкидає».

Отож мушу визнати: уже два місяці, як, перемагаючи огиду, придивляючись до себе, я відчуваю, як усе мені стає ясно: саме тепер вабить мене релігія. І не заперечуватиму: я помічаю в собі поривання, які могли б привести мене до бога. Я зумів би побороти цю спокусу, якби мені вдалося змінитися так, що я почав би подобатися самому собі. Так, цьому було б покладено край, я просто сприймав би те за слабість. Але як подумаю, скільки в мені затятості, яка зашкарубла моя душа, який дивовижний я маю хист викликати до себе недовіру і створювати довкола пустку, — страшно стає, і залишається єдина надія… Знаєш, що мені здається, Ізо? Не для вас, праведників, бог сходив на землю, а для нас, грішників. Ти мене не знала і не відала, що діється в моєму серці. Може, прочитавши ці сторінки, ти не так мене зневажатимеш. Ти побачиш: усе-таки в глибині душі я мав добрі почуття, що їх будила Марі своєю дитячою ласкою та ще малий Люк, коли, вернувшись у неділю з меси, він сідав на лаву перед будинком і дивився на моріжок.

О! Тільки ти не думай, що я про себе дуже високої думки. Я знаю своє серце, цей гадючник; його душать змії, насичують його отрутою; воно ледве б'ється під цим клубком. І несила розплутати це гаддя — його треба розітнути гострим ножем, ударом меча: «Не мир, а меч я приніс вам»[13]

Завтра, може, я зречуся того, що звірив тобі тут, так само як зрікся цієї ночі того, що написав тридцять років тому як останню свою волю. Бо я ж ненавидів лютою ненавистю все, що ти сповідала, і досі ненавиджу тих, хто лише називається формально християнином. Хіба не правда, що багато хто з них применшує нашу надію на вічне життя, спотворює образ нашого спасителя? «Яким таким правом ти їх судиш? — скажеш ти мені.— В тобі самому стільки паскудства!» Ізо, а чи нема в моєму паскудстві чогось ближчого до символу, якому ти поклоняєшся, ніж у них, у цих чеснотливих? Написане тут здасться тобі, звичайно, недоречним блюзнірством. Як мені довести свою правоту? Чому ти не говориш зі мною? Чому ти ніколи не говорила зі мною? Може, знайшлося б у тебе таке слово, що дійшло б до мого серця? Цієї ночі я все думаю: а може, ще не пізно почати нам із тобою життя наново? Може, не чекати смертної моєї години, а зараз віддати тобі ці сторінки? Може, попросити тебе, іменем твого бога заклинаючи, прочитати все до кінця? І діждатися тієї хвилини, коли ти скінчиш читати? А що, коли б я раптом побачив: ти входиш до моєї кімнати, вмиваючись слізьми? І, може, ти розкрила б мені свої обійми? А що, якби я виблагав у тебе прощення і ми обоє попадали навколішки одне перед одним?

Буря, здається, вщухла. В небі блимають досвітні зорі. Раптом