Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

мені здалося, ніби дощ знову припустив; але ні, то падають краплі з листя. Чи не лягти й мені в ліжко? Може, не мучитиме ядуха. Вже не можу писати, дедалі частіше кидаю перо і відхиляюся на тверде бильце…

Якесь зміїне сичання, потім оглушливий гуркіт; небо розпанахала блискавка. Запала лиховісна тиша, а за нею на пагорках почали вибухати бомби — їх кидають виноградарі, щоб розійшлися хмари з градом або ж пролилися дощем. Ракети злітають з того боку, де тремтять, чекаючи страшного лиха, Барсак і Сотерн. Церква в Сен-Венсені видзвонює в усі дзвони, щоб відвернути град, — наче хтось співає на все горло, коли йому страшно. І раптом по черепиці щось затарабанило, мовби хто сипонув пригорщу камінців… Градини! Як і колись, я припав до вікна. Загрюкали віконниці в кімнатах. Ти гукнула чоловікові, що біг по подвір'ю:

— Великий град?

Той відповів:

— Та величенький. На щастя, падає впереміш із дощем.

Коридором пролопотіли босі ноги — якесь дитя злякалося. Я звично прикинув: «Сто тисяч франків збитків», — але не зрушив з місця. А колись ніщо б мене не втримало, я б вибіг з дому. Знайшли ж мене якось уночі серед виноградника: я стояв під градом у пантофлях, з погаслою свічкою в руці. Мене поривав туди глибокий інстинкт селянина, хотілося кинутись на землю, ніби я міг затулити своїм тілом виноградник, битий градом, Але цього вечора мені стало чуже все те, що в найглибшому значенні цього слова було моїм добром. Нарешті порвалися сіті. Не знаю як, не знаю, що визволило мене від них. Ізо, але пута мої поспадали, я кудись бреду. Яка сила тягне мене? Сліпа сила? Любов? Може, й любов.

Частина друга
XIІ

Париж, вулиця Бреа

Як це я надумався покласти у валізу цей зошит? Що мені тепер робити зі своєю нескінченою сповіддю? З близькими я порвав. Та, для якої я розкриваю тут усю свою душу, аж до самого дна, не повинна існувати більше для мене. Нащо ж мені ця морока? Та ось у чому річ: я несвідомо знаходив у цьому полегкість, розраду. А яке світло кидають на мене останні рядки, написані тієї горобиної ночі, коли падав град! Чи не охопив мене тоді шал? Ні, ні, не говорімо тут про шал. Не треба навіть згадувати цього слова. А то вони здатні ще повернути його проти мене, якщо ці сторінки потраплять їм до рук. Тепер ці записи уже не звернені ні до кого. Треба їх знищити, тільки-но мені погіршає… А може, я заповім їх моєму синові, я його ще не знаю, але зараз розшукую в Парижі. Коли я згадував про мою любовну пригоду 1909 року, мені кортіло признатися Ізі в його існуванні, і я замалим не сказав, що моя коханка втекла від мене до Парижа, щоб приховати свою вагітність.

Я здавався собі великодушним, бо перед війною щороку пересилав на матір та дитину шість тисяч франків, Мені зроду і на думку не спадало набавити цю суму. Отже, я сам і винен, що застав їх тут прибитими, приниженими, на важкій роботі.

Я оселився в сімейному пансіоні на вулиці Бреа, оскільки вони мешкали в цьому самому кварталі. Між шафою і ліжком мені ледве стає місця, щоб писати. А гуркіт! Раніше на Монмартрі було тихіше. Мені ввижається, що тепер сюди напустили божевільних, і ті ніколи не сплять. Моя рідня робила менше галасу, збившись у Калезі на ґанку тієї ночі, коли я на власні очі бачив, на власні вуха чув… Нащо це згадувати? Та хай би хоч душу розважити, зафіксувавши бодай ненадовго цей жорстокий спогад… А втім, навіщо мені нищити ці сторінки? Мій син, мій спадкоємець, має право все знати про свого батька. Цією сповіддю я хоч трошки спокутую власну вину перед ним, бо, відколи він народився, я цурався його.

Гай-гай! Досить мені було, двічі зустрітися з ним, і я вже мав про нього певну думку. Для такого, як він, моя писанина буде зовсім не цікавою. Що він може тут збагнути, цей жалюгідний прикажчик, цей бовдур, який тільки й знає ставити на коней?

Вночі, коли поїзд ішов із Бордо до Парижа, я намагався уявити собі, що він мені закидатиме, і заздалегідь готувався оборонятися. Як на нас впливають усі ці шаблонні повороти романів і театральних вистав! Я не мав сумніву, що в мого позашлюбного сина душа сповнена гіркоти й високих дум! Я наділяв його то суворим благородством Люка, то вродою Філі. Що завгодно уявляв, лише не те, що він може нагадувати мене. Невже є батьки, які тішаться, коли їм кажуть: «Ваш син схожий на вас!»?

Я виміряв ненависть до самого себе, побачивши перед собою свого двійника. Я любив Люка як рідного сина за те, що він анітрохи мене не нагадував. Робер, проте, де в чому різнився від мене: він, нездара, не витримав навіть найлегших іспитів. Після кількох марних спроб він махнув на науку рукою. Мати, жили з себе висотуючи, щоб вивести його в люди, почала зневажати його. Вона повсякчас його під'юджує, натякаючи на його провали; він хнюпиться, бо не може примиритися, що пропало стільки грошей. Ось у цьому він справжній син. Але те, що я збираюся його озолотити, передати йому цілу маєтність, ніяк йому в голові не вкладається. Йому бракує уяви. Такого багатства він не може осягнути і не вірить несподіваному диву. Щиро кажучи, і мати, і він сам боїться:

— Це ж незаконно… нас можуть посадити…

Ця пухлява бліда жінка з фарбованим білявим волоссям, ця карикатура на ту дівчину, яку я