Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

чином, це вже я від себе скажу, подібна втеча від сюжету лише спонукає читача більш уважно шукати зв’язки всередині тексту, намагаючись таки реконструювати сюжет. Нам просто потрібна історія, нас просто завжди цікавить, що відбувається — que pasa?

З точки зору прийому замовчуваного факту Льйоса аналізує роман Роб-Ґріє «Ревнощі», де читача непокоїть, а хто ж це постійно підглядає за жінкою крізь жалюзі, а потім — береться до Фолкнерового «Святилища», де приховані події ще драматичніші. Додам, що у Фолкнера це взагалі доволі частий прийом: почнімо читати «Шум і шал» і ми вже у першому розділі рішуче нічого не зрозуміємо. Тут інтрига суто інтелектуальна — que pasa? Лише рухаючись далі, постійно порівнюючи сказане оповідачами наступних частин, допитливий читач зможе (і то не повністю) дешифрувати для себе всю історію. А взагалі, для ще повнішого розуміння, варто прочитати й інші (всі!) романи Фолкнера, бо кожен із них додає якусь дрібку розуміння в сюжети попередньо прочитаних.

Тим часом Льйоса наводить ще приклад замовчування із середньовічного лицарського роману «Тирант Білий», щоб показати давню історію прийому. Принагідно розмежовує зумисне, повне замовчування, або еліпсис, коли автор так нічого читачу й не повідомить, та інверсію, коли замовчуване буде повідомлено пізніше — знову ж, з метою інтенсифікації інтриги (як у середньовічних повістях чи детективних романах).

Момент, коли читач (дуже часто зненацька) розуміє приховуваний від нього факт чи подію, тобто мить своєрідного прозріння і схоплення суті, Льйоса називає «кратером» — епіцентром осягнення сюжету в його повноті. Письменник узагальнює: автор ніколи не розповість читачеві все, адже кожен роман є лише частиною історії, яка тривала до описуваних подій і, вочевидь, мала б тривати опісля. Кожен роман є лише дрібкою ширшого текстуального всесвіту.

Четвертим є прийом сполучених посудин. Так ефектно Льйоса називає художній паралелізм, коли дві події, два епізоди, що могли б розгортатися перед читачем окремо, співставляють та перемішують, від чого виникають додаткові смислові та символічні ефекти. Як приклад, наводить сцену із «Пані Боварі», де Рудольф намагається спокусити Емму під акомпанемент промов чиновників на сільськогосподарській ярмарці — це посилює комічний ефект, бо сентиментальні компліменти звучать на тлі пафосних слів та серед ґвалту тварин. Чи можуть вони бути щирими?

Особливо детально Льйоса аналізує прийом на прикладах із творчості свого товариша Хуліо Кортасара, зокрема найкращих його романів «Виграші» та «Гра в класики». Цікавий паралелізм розгортається в оповіданні «Вночі на спині, обличчям вгору», де мотоцикліст у лікарні після аварії потрапляє у своїх мареннях до давніх ацтеків й далі почергово перебуває в обох часах та реальностях.

Прийоми, які перераховує та аналізує Льйоса наприкінці своєї книги про письмо, доволі добре характеризують, у першу чергу, його власну поетику. Він повсякчас вдається до часових і просторових стрибків та пара-лелізмів сюжету, змінює перспективу оповіді, даючи слово іншому оповідачеві, постійно вибігає поза основну історію, вставляючи додаткові. І, звісно, він багато чого приховує. Адже саме так можна перетворити книжку на потужний сюжетний магніт, коли ми не випустимо її з рук у надії дізнатися — que pasa?

Основні правила письма Маріо Варґаса Льйоси

• Віддавайте письму весь час, згодуйте йому власну біографію.

• Змінюйте точки зору, з яких ведеться оповідь, локації та часові пласти.

• Реалістичне розбавляйте фантастикою, метафізикою, міфом.

• Збільшуйте кількість історій: розказуйте додаткові історії усередині основної.

• Не пишіть про все — найцікавіше замовчуйте!

• Розповідайте історії паралельно, щоб вони резонували одна з одною.

Сеньйор скандал

Думаю, поради та прийоми Маріо Варґаса Льйоси цілком вийде застосувати на практиці, а от чи універсальним є його методи входження в літературний процес та здобуття популярності/відомості аж до отримання Нобелівської премії — оце інше питання. У будь-якому випадку, Льйоса має свій стиль перебування в літературі, й виглядає, що його підхід працює.

Бачимо, особливо на початках, що всюди, де можна було зробити скандал — він робив скандал. Писав, не озираючись на те, «що скажуть», більше того, писав якраз так, щоб і говорили, і висували претензії.

Подивіться на перші п’ять романів: три з них — «Місто і пси», «Зелений дім», «Панталеон і візитерки» — так чи інакше висміюють перуанську армію і то якраз тоді, коли на кордоні знову готовий початися конфлікт із Еквадором. (Насправді тоді, в 60-х, до війни не дійшло, проте Перу з Еквадором воювали тричі — у 1941-1942, 1981 та 1995 роках. Просто жодна із цих держав не мала ядерного озброєння, тому світові той конфлікт був не надто цікавим, — хіба що Бразилія та США традиційно виступали миротворцями. До речі, вирішальну перемогу Перу в 1995 році забезпечив якраз диктатор Фухіморі). Тобто країна готується до війни, офіційну пропаганду аж розриває від ура-патріотичних закликів піти порвати цих еквадорців, а тут якийсь недовчений кадет починає кидати тінь на головний (свій!) військовий ліцей, честь офіцерів і, врешті, карикатурним показує сам патріотизм!

Ще в одному романі — «Розмова в Соборі» — він зображає рідне Перу як країну корумповану і позбавлену нормальних перспектив. Й робить усе це, нагадую, сидячи в Парижі (інколи в Мадриді). Скандали відбуваються, відповідно, вдома, в Перу, звідки зухвалого автора не дістати. Всі були страшно злі на нього, що оберталося додатковою рекламою. Орхан Памук, до речі, застосував цей прийом не менш успішно: з Німеччини писав про свою Туреччину. Теж багато кому не подобався, теж дістав Нобелівську премію. Щось із Європи точно видно краще: або проблеми на cвоїй батьківщині, або смаки світової читацької публіки та Нобелівського комітету. І чому наші охочі до премії письменники не емігрують?

Тим часом, у 60-70-ті роки, Льйоса, звісно, про жодну Нобелівку не думав. Мені видається, що в нього просто був азарт написати гостро й ущипливо, подратувати залишене вдома перуанське поспільство — epater les bourgeois! Такого у Франції цілком можна навчитися. П’ятим був роман 1977 року «Тітонька Хулія і писака», який аж надто біографічно переповідав історію (а головне — родинний контекст) його взаємин із кузиною Уркіді. Зусібічних образ також вистачило. Словом, до свого повернення з Європи Льйоса не лише експериментував з формою ранніх романів, але й шукав суспільні больові точки, потрапляння в які одних спровокує на скандал, а інших цим скандалом привабить. Чи можна це назвати гострою соціальною критикою? Так, і то зі значним елементом сатири. Льйосі важило спробувати щось змінити вдома: бачите, —