Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

Париж, Мадрид, але всі тексти про рідне Перу (або, принаймні, про Латинську Америку).

Пізніші політичні романи 80-х на місце азартної молодечої скандальності поставили майже виключно суспільний протест: можна сказати, що Льйоса й далі дратував, проте вже не обивателів, а чиновників та політиків консервативних поглядів. Утім він завжди був не проти штрикнути грайливою чи й відвертою еротикою — написав же «Похвальне слово мачусі» у 1988 році, «Зошити дона Ріґоберто» в 1997 та «Пригоди поганої дівчинки» у 2006. (Щойно в останньому дія рішуче перенесена в Європу). Тобто виклики суспільній думці він умів кидати завжди й на різних рівнях. Згадаймо хоча б конфронтацію з Маркесом! Звісно, його політичні виклики були значно серйознішими.

Нобелівську премію з літератури, як задумано її засновником, мають отримувати письменники-ідеалісти. Тому серед нагороджених багато тих, хто на батьківщині мав чи має репутацію дисидента, сміливо виступає проти авторитарних режимів і загалом говорить суспільству неприємні речі, які повинні б його змінити. Таку репутацію мали Жан Поль Сартр, Борис Пастернак, Пабло Неруда, Генріх Бьолль, Доріс Лессінґ, Мо Янь та Світлана Алексієвич. Саме тому вважаю, що реальним кандидатом на нагороду є і Мілан Кундера. Нобелівських лауреатів, як правило, не люблять на батьківщині, бо їй дістається найбільше критики. Частково все змінюється після здобуття лауреатства — багато хто починає любити, а у світі починають знати. Що ж до Маріо Варґаса Льйоси, то він, ставши помітним у 60-х, вже не зникав із літературних небосхилів. Так що перуанський письменник свою премію цілком заслужив, і як автор, і як людина з чіткою й демократичною громадянською позицією.

Доктор детективу

Основні дати з життя Умберто Еко

1932 — народився в Алессандрії (П’ємонт, Італія)

1954 — захищає дисертацію про естетичні погляди Томи Аквінського

1963 — приєднується до авангардної літературної групи «63»

1980 — друкує бестселер «Ім’я троянди»

2010 — публікує резонансний роман «Празьке кладовище»

2016 — помирає у віці 84-х років

З університету на пляж

Коли говорять про Умберто Еко, то починають із «професор семіотики, медієвіст...», наче відсуваючи його романи на другий план. Це наслідки дії стереотипу, відповідно до якого наукові тексти є серйознішими, ніж художні. Мені здається, що Еко став писати романи не в останню чергу для того, щоб зняти це упередження, тому починати про нього варто інакше.

Умберто Еко, автор, сукупний тираж романів якого на сьогодні перевищив позначку 50.000.000 примірників і продовжує зростати, твори якого перекладені більш як сотнею мов і входять до університетських програм, цінний нам тим, що залишив по собі одразу кілька книжок про секрети письма й, здається, більшість із них цілком застосовні та доволі актуальні.

Так, Еко своїми романами руйнує одразу кілька стереотипів, які доволі довго циркулювали в літературному світі: що детектив як жанр масової літератури не будуть вивчати в університетах, що історичний роман — не місце, де дозволена гра, що власне гра є обов’язково чимось несерйозним, що, врешті, літературний критик чи дослідник давньої літератури не можуть створити популярний художній текст. Еко знав, як написати сильний роман — і написав його. Мав знання — і успішно застосував їх. Що може бути переконливішим? Однак я не певен, що тоді, коли у 1980 році немолодий уже, 48-річний, професор Болонського університету надрукував свій перший детектив, він міг передбачити, наскільки оглушливим буде його успіх. Задум був грандіозним, все зроблено за планом, але механізми могли не спрацювати, а пружини не вистрелити. Проте «Ім’я троянди» таки стало бестселером, як і наступні шість його романів, включно з останнім, не аж таким сильним, як попередні. Словом, спрацювало! Як же трапився такий успіх?

Питання тим цікавіше, бо ж спершу успіх довго не траплявся. Як бачимо, Еко навіть старший на чотири роки за Льйосу, але його справжній літературний дебют відбувається майже на 20 років пізніше, ніж у перуанського автора. Тобто Еко первісно також шістдесятник і в 60-ті, коли йому було лише трохи за тридцять, він, як і більшість гуманітаріїв, намагається почати й літературну кар’єру. Приєднується до авангардної мистецької групи, робить поетичні спроби, експериментуючи з формою вірша, і навіть планує написати детектив (для тогочасного італійського авангарду звертання до жанрів масової літератури звучало протестом проти претензій літератури «високої»). Але всі спроби виглядають марними — ніхто з групи нічого направду визначного не добився. От просто взяли участь у літературному процесі та пішли далі займатися кожен/кожна своїм.

На той час Еко ще не такий відомий і як літературознавець. Так, він уже захистив докторську дисертацію (аналог нашої кандидатської), уже надрукував монографію про Тому Аквінського (1956), з’явилися друком його серйозні літературознавчі та культурологічні праці «Відкритий твір» (1962), «Поетики Джойса» (1965) та «Відсутня структура» (1968). Але справжньої відомості не було. Еко доволі вороже сприймали у французьких наукових колах, відкидаючи його інтерпретацію лака-нівського психоаналізу (сам Жан Лакан уже встиг стати науковим авторитетом — його фани, власне, й громили праці Еко: мовляв, забирайся до себе на південь, пий вино і порпайся далі у своїх середньовічних рукописах). Тобто до кінця 70-х Еко багато зробив, але про це мало хто знав.

Ефект цікавий, бо найреволюційніші ідеї Еко-науковця насправді висловлені ще в отих монографіях 60-х. Проте, як мені здається, якби не гучний успіх його романів, то й науковий спадок міг не набути ширшої популярності (як і Набокова мало б хто читав без «Лоліти»). А ще я не знаю такого ж потужного теоретика, який би при цьому писав епохальної сили романи. Отут якраз Лакан гуляє Парижем. Ну, Дерріда спробував, Крістева теж. Ще Сартр хіба... Та все ж його художній спадок дрібніший.

Утім, як побачимо далі, успіх і першого, і наступних романів Еко напряму залежав від його наукової вченості. Він і справді достатньо аналізував, щоб потім зробити певніші висновки. Ідеї праці «Відкритий твір» стосуються, поміж іншим, стратегій активного залучення читача до співпраці з автором. Пізніше Еко розвиватиме їх у монографіях «Роль читача» (1979), «Межі інтерпретації» (1990), «Інтерпретація та надін-терпретація» (1992), «Від