Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

оборудок, але це станеться пізніше, коли його найме мафія. З’явився він на виклик мого брата не через страх, а тому, що його зворушила ніч, яку ми провели разом, і його не покидали думки про мене.

Наступного дня Хуліан приїхав у Сакраменто на першому ж поїзді і залишився зі мною до кінця тижня, коли йому довелося вернутися до готелю «Баварія» і до своєї амфібії на озері, щоб відвезти данців назад у цивілізацію.

11

Ці дні ми з Хуліаном провели, віддаючись підпільній оргії: займалися коханням і пили біле вино — то було єдине наше заняття. Я нічого не пояснювала своєму братові, однак він зрозумів, що втримати мене не зможе ніщо і краще зачекати, коли пристрасть згасне і я прийду до тями. Я занурилась у п’янку твань вдоволеного і відразу ж відродженого бажання, бо ніщо не могло наситити оте моє всепереможне пожадання того чоловіка. Мені хотілося назавжди лишитися в його обіймах і зректися світу, який існував за межами цієї кімнати, крижаного світу, в якому не було його.

Я залишалася в його готельній кімнаті, гола чи накинувши на себе одну з його сорочок, бо мала з собою лише те, що було на мені, коли я покинула готель «Баварія» — чекаючи його, передчуваючи, рахуючи хвилини й години, які я провела на самоті. Їх було багато, бо Хуліан не любив сидіти в чотирьох стінах і йшов у кінний клуб, щоб покататися верхи, чи їхав за місто до своїх друзів. Я про все забувала, зачувши за дверима його кроки і побачивши його на порозі — мужнього, усміхненого, спітнілого від фізичних вправ, владного і задоволеного. Тих митей, коли ми були разом, і ночей, коли я спала, притиснувшись до його тіла, було достатньо, аби розсіяти мої сумніви і живити мою підліткову ілюзію. Я з головою поринула в любов до нього з тією абсолютною покорою, яка тепер, через багато років, здається мені незбагненною. Я згубила розум і спокій: мені до всього було байдуже, аби лиш бути з ним.

Згодом, коли мені довелося покинути готель, я купила необхідний одяг і червону губну помаду, щоб додати собі відваги, та оселилася в помешканні Хосе Антоніо, не маючи наміру вертатися до свого попереднього життя, як заявила Фабіанові, коли він повернувся з Аргентини і прийшов за мною з букетом квітів. Він повторив, що не погодиться визнати наш шлюб недійсним, і запитав, як я збираюся давати собі ради сама, бо, з огляду на все, за тим клятим льотчиком запав і слід.

Хуліан не зник, як припускав Фабіан. Він приїжджав зустрітися зі мною, коли йому не заважала робота, і кожна зустріч додавала ще одне кільце до ланцюгів, в які я сама себе закувала практично без жодного зусилля з його боку. Після війни він якийсь час працював у торговельній авіації, доки не купив свій літак-амфібію і зайнявся перевезенням пасажирів і товарів у місця, де не було посадкових смуг. То був живописний літальний апарат жовтого кольору, на якому він літав Південною Америкою за приватними контрактами. На той час південь нашої країни був відомий як рай для тих, хто полюбляє рибалити і спостерігати за птахами, тож він часто приїжджав сюди зі своїми клієнтами. Я зустрічала його, рахуючи хвилини і години, впродовж яких ми будемо разом, і прощалася з ним, позначаючи його відсутність у календарі.

Гадаю, моя сліпа наївність спантеличила його, він не міг здихатися мене, як, либонь, планував, і опинився в павутині кохання, якому не було місця в його сповненому пригод житті. Я вчепилася в нього з тугою сироти і не бажала бачити ту гору перешкод, які чекали нас попереду, але не це зламало його опір, а Хуан Мартін.

В одній з наших задушевних розмов Хосе Антоніо запитав мене, чи хочу я лишатися коханкою Хуліана Браво до кінця моїх днів. Ні, звісно, не такими були мої плани. Я збиралася стати його дружиною, щойно зможу здолати впертість мого законного чоловіка, не уявляючи, що заїлість не відпускатиме Фабіана кілька років. Я була настільки впевнена, що невдовзі зможу вийти заміж за Хуліана, що не надто пильнувалася, коли ми шаліли в ліжку з несамовитою пристрастю, яку він в мені породжував. Ми береглися, але наполовину: іноді використовували презерватив, а іноді забували чи надто квапилися. Я, без належних на те підстав, вважала, що є безплідною і через це у нас із Фабіаном не було дітей. Логічний наслідок такої недбалості став для мене несподіванкою.

Про те, що я вагітна, Хуліан дізнався в один зі своїх приїздів і перше, що спитав, чи, бува, не Фабіан є винуватцем цього.

— Як це може бути він, якщо я не бачила його п’ять місяців, — відказала я, ображена.

Червоний від люті, він розмашисто ходив туди-сюди, винуватячи мене в тому, що я зробила це навмисно, кажучи, що якщо я думаю в такий спосіб заарканити його, то дуже помиляюсь, і так далі і таке інше, доки не помітив, що я, скулившись у кріслі, нажахано плачу.

Здавалося, він пробудився з трансу: за кілька секунд його гнів ущух, і він упав переді мною на коліна, шепочучи вибачення, благаючи його пробачити: він був захоплений зненацька, звісно, це не лише моя вина, він також відповідальний і нам треба вирішити, як розв’язати цю проблему.

— Це не проблема, Хуліане, це наша дитина, — озвалась я.

Почувши це, він замовк: до тієї миті йому це не спадало на думку.

За деякий час, коли ми обоє заспокоїлися, Хуліан налив собі віскі та зізнався мені, що за свої тридцять з гаком років любовних пригод на чотирьох континентах він ніколи не опинявся перед альтернативою стати батьком.

— Отже ти також думав, що безплідний, — сказала я, і ми розсміялися, раптом відчувши полегкість і повеселівши, вже в ту мить вітаючи прихід створіння, яке собі плавало в моєму животі.

Я гадала, що дізнавшись про цю новину, Фабіан схаменеться. Для чого було йому лишатися одруженим із жінкою, вагітною від іншого? Я призначила йому зустріч в одній цукерні в Сакраменто — аби ми дійшли згоди. Я нервувала, готуючись до сутички, та він з порогу обеззброїв мене, взявши за руки і поцілувавши в чоло. Сказав, що радий мене бачити, що дуже за мною скучив. Поки нам подавали чай, ми говорили про дрібниці, обмінювалися родинними новинами, і я розповіла йому про тітку Пію, яка страждала від болей у шлунку і дуже