Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

летючу, тож мені вдалося роздобути купку немовлят і зародків.

Він зупинився поряд з колекцією. Лубламай саме заглядав у садок з яскраво-кобальтовими яйцями.

— Не знаю, що з них буде, — сказав Айзек. — Надіюся, щось симпатичне.

Садок височів на горі однакових коробок, відкритих спереду, у кожній з яких лежало кострубате саморобне гніздо з одним — найбільше чотирма яйцями. Одні мінилися барвами, інші були бруднувато-білі. Невеличка трубка тягнулася за коробками й зникала за поруччям вниз до бойлера. Айзек штовхнув її ногою.

— Гадаю, їм подобається тепло... — пробурмотів він. — А там хто зна...

Лубламай нагнувся, щоб зазирнути крізь скляну стінку одного з резервуарів.

— Ох... — видихнув він. — Мені ніби знову десять. Міняю оцих на шість крем’яхів.

На дні резервуара корчилися маленькі зелені гусенички. Вони пожадливо й методично точили листя, розкидане навколо. Листочки звивалися під навалою крихітних тілець.

— Так, вони вельми цікаві. Вони ось-ось згорнуться в кокони, і тоді я планую безжалісно розкрити їх на різних стадіях та роздивитися, як вони перероджуються.

— Тяжке життя лаборанта, еге ж? — промимрив Лубламай у резервуар. — Яке ще хробаччя ти роздобув?

— Є трохи личинок мух. Їх легко годувати. Певно, цей запах і дратував Щирозубку. — Айзек засміявся. — Є декілька личинок, що найпевніше стануть метеликами й міллю, також страшенно агресивні водяні істоти, які, мені казали, перетворяться на дамаських мушок, ось тут... — Айзек указав на бак, повний брудної води. — А тут, — чванливо почав він, підійшовши до невеликої дротяної клітки, — щось вельми особливе... — І зачепив пальцем дріт.

Девід з Лубламаєм обступили його з боків і позирали на кліть, розкривши роти.

— От це щось неймовірне... — прошепотів Девід.

— Що це таке? — шелеснув сухими губами Лубламай.

Айзек втупився в свою улюблену гусінь поверх голів колег.

— Чесно кажучи, друзі мої, гадки не маю. Все, що знаю, це те, що воно здоровеньке, гарне й не дуже щасливе.

Личинка сліпо хилитала товстою головою. Вона мляво рухала масивним тулубом у стінах своєї дротяної тюрми. Її товстеньке циліндричне тіло завдовжки щонайменше чотири дюйми й завтовшки один то тут, то там вкривали різнобарвні яскраві ляпки. З хвоста стирчали гострі щетинки. Разом з нею у клітці лежали підгнилі листки латуку, шматки м’яса, скибочки фруктів і стрічки паперу.

— Бачите, — промовив Айзек, — я годував її всім, чим було. Я підсовував їй усі трави й рослини, які тільки існують, а воно не хоче. Ще пропонував рибу, фрукти, печиво, хліб, м’ясо, папір, клей, вату, шовк... А воно собі повзає голодне й докірливо витріщається на мене.

Айзек нахилився, просунувши голову між Девідом і Лубламаєм.

— Воно явно хоче їсти. Забарвлення його тьмяніє, що тривожить і з погляду естетики, і фізіології. Я розгубився. Боюсь, що ця красуня просто сидітиме тут, доки не помре.

— Де ти її взяв? — запитав Девід.

— Ти знаєш, як це робиться, — відповів Айзек. — Вона мені дісталася від хлопака, який отримав у чоловіка, котрому передала жінка, що взяла у... і так далі. Я не знаю, звідки вона взялася.

— То ти не збираєшся її препарувати?

— Чорта з два. Якщо вона доживе до лялечки, в чому я, на жаль, сумніваюся, мені буде страшенно цікаво глянути, що з того вийде. Може, навіть пожертвую її Науковому музею. Ти ж мене знаєш — філантроп до самої кості. У всякому разі, з цієї штучки небагато користі у дослідженні. Я не можу змусити її поїсти, не те що перетворитися чи полетіти. А тому все, що ти бачиш навкруги, — він широко розкинув руки в намаганні охопити всю кімнату, — це зерно в мій антигравітаційний млинок. А ця маленька дивачка, — він тицьнув пальцем у байдужу гусінь, — мій внесок на благо суспільства.

Айзек широко усміхнувся.

Унизу почулося порипування. Відчинилися двері. Усі троє необачно перехилилися через перила платформи й глянули вниз, очікуючи побачити ґаруду Яґарека з фальшивими крилами під плащем.

Знизу на них позирала Лін.

Девід з Лубламаєм заметушилися. Їм стало ніяково від дражливого здивування Айзека, й вони відвели погляд на щось інше.

Він стрімко кинувся вниз сходами.

— Лін, — ревнув Айзек. — Радий тебе бачити. — Підійшовши ближче, чоловік стишив голос. — Люба, що ти тут робиш? Ми ж наче збирались побачитися пізніше десь на тижні?

Він помітив, як дрібно-дрібно затремтіли її антенки й спробував угамувати нервове роздратування. Луб з Девідом вочевидь уже зрозуміли, в чім річ, — вони давно його знали. А він не сумнівався, що його ухильні натяки стосовно власного особистого життя наштовхували їх на правильні здогади. Однак тут не Салакуські Поля. Тут вони заблизько до дому. Їх можуть побачити.

А втім, Лін була явно засмучена.

«Слухай, — рвучко зажестикулювала вона, — пішли додому, не кажи „ні“. Скучила. Виснажена. Важка робота. Вибач, що прийшла. Треба було побачити тебе».

Айзек відчув, як борються в ньому злість і ніжність. «Небезпечний прецедент, — подумав він. — От дідько!»

— Зачекай, — прошепотів він. — Я зараз.

І припустив угору сходами.

— Хлопці, геть забув, я сьогодні увечері вечеряю з друзями, тому за мною послали. Обіцяю, завтра все розгребу. Слово честі. Усі нагодовані, проблем не має бути...

Він хапливо роззирався навкруги, однак змусив себе глянути їм у вічі.

— Добре, — відповів Девід. — Гарного вечора.

Лубламай помахав на прощання.

— Добре, — вичавив Айзек і відвів погляд. — Якщо Яґарек повернеться... е...

Він зрозумів, що сказати йому було нічого. Тому вхопив зі столу записника й помчав стрімголов униз. Девід з Лубламаєм старанно не дивилися йому вслід.

Він, немов вихор, підхопив Лін, яка безпорадно плелася за ним через двері у глиб сутінкової вулиці. Тільки вийшовши зі складу, Айзек подивився на неї впритул, і відчув, як роздратування стихає та вже ледь жевріє. Він побачив, наскільки вона виснажена й пригнічена.

Айзек вагався якусь мить, а потім взяв її за руку. Він кинув свій записник їй у сумочку й застібнув на блискавку.

— Проведімо цей вечір разом, — зашепотів він.

Вона кивнула й, на мить притулившись, міцно обвила його руками. Ураз пара розімкнула обійми, боячись цікавих очей. До станції Підступна йшли неквапом, як ходять закохані, проте на обачній віддалі.

Розділ дванадцятий

Якби у житлових комплексах Стяжного Пагорба чи Іржавої