Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Заплави почав орудувати вбивця, чи витратила б варта на це час, чи виділила б ресурси? Ну звісно ж, ні! Полювання на Джека Півмолитву це доводить! При цьому, коли Окошукач нападає в Кіптявому Закруті, не робиться нічого! Минулого тижня зі Смоли виловили чергову безоку жертву — таким чином кількість вбитих зросла до п’яти — а від бандитів у синіх формах, що сидять у Штирі, ані слова. Ми кажемо: для багатих один закон, а для бідняків — інший!

По всьому Новому Кробузону з’являються плакати, де вимагають вашого голосу — якщо вам поталанить і голос у вас буде! Радґаттерове Жирне Сонце рве й мече, Нарешті Ми Бачимо жонглює слизькими словечками, Розмаїта Тенденція бреше пригніченим ксеніям, а людський непотріб із Трьох Пер розповсюджує свою отруту. Враховуючи, з якої жалюгідної компанії доводиться «обирати», «Безтямний бродяга» закликає всіх «переможців», які виграють право голосу, зіпсувати свої бюлетені! Створити низову партію та засудити Виборчу лотерею як цинічний трюк. Ми кажемо: голоси для всіх і голосуйте за зміни!

Водяники-вантажники з Келлтрі обговорюють страйк після того, як керівництво пристані жорстоко урізало заробітні плати. Гільдія Людей-Вантажників безчесно засудила їхню акцію. Ми кажемо: прямуймо до міжрасового єднання проти начальників!

Дерхан відвела очі від газети, коли до вагона зайшла пара. Читачка невимушено крадькома згорнула свій примірник «Безтямного бродяги» та вкинула до сумки.

Вона примістилася на крайніх сидіннях вагона обличчям проти напрямку руху, щоб бачити людей, які заходили в салон, але щоб не здавалось, наче вона за ними шпигує. Молоді люди, котрі щойно увійшли, похитнулися, коли поїзд рушив від вузлової станції Седім, і швидко сіли. Вони були вдягнені просто, але гарно, що вирізняло їх із більшості пасажирів, які прямували до Псячої Твані. Дерхан здогадувалась, що вони — Верулінські місіонери, студенти з університету в Лад міді, що богобоязно та лицемірно спускались у глибини Псячої Твані, аби врятувати душі бідняків. Вона подумки презирливо всміхнулася до них і витягла маленьке дзеркальце.

Знову піднявши очі, щоб простежити, чи ніхто за нею не спостерігає, Дерхан критично роздивилася своє обличчя. Вона весь час поправляла свою білу перуку та притискала гумовий шрам, аби перевірити, чи добре він тримається. Вона подбала про вибір одягу. Брудний і порваний, він показував, що грошей у неї не було, щоб не привертати зайвої уваги у Твані, але при цьому він був не настільки мерзенний, аби викликати огиду та гнів мандрівників у Круці, де вона починала свою подорож.

У неї на колінах був блокнот. Вона використовувала час у дорозі, щоб зробити підготовчі нотатки про приз Шінтакоста. Перший тур мав відбутися десь наприкінці місяця, і вона запланувала статтю для «Маяка» про те, які твори проходили перші етапи, а які ні. Журналістка планувала гумористичний матеріал, у котрому, однак, була би серйозна ідея про політику суддівської комісії.

Вона подивилась на монотонний вступ і зітхнула. «Зараз непідходяща мить», — вирішила жінка.

Дерхан зиркнула у вікно зліва, подивилась на місто. На цій гілці Правої лінії, між Ладмідом та промисловою зоною на південному сході Нового Кробузона, поїзди курсували приблизно на межі сутички міста з небом. Масу дахів розтинали вартові вежі у Борсуковій Драговині та на острові Страк, і вдалечині — у Летокраї та Шеку. Лінія Зюйд прямувала на південь за Велику Смолу.

Безбарвні Ребра то з’являлись, то зникали біля колій, нависаючи над вагоном. У повітрі так клубочились дим і кіптява, що здавалось, ніби потяг їде на хвилі смогу. Звуки виробництва ставали гучнішими. Поїзд пролітав через лабети величезних розкиданих димарів дорогою через Сантер. Відлунна Трясовина була безживною промисловою зоною трохи на схід. «Десь внизу і трохи на південь, — зрозуміла Дерхан, — ймовірно, збирається пікет водяників. Щасти, браття».

Гравітація хитнула її на захід, коли поїзд повернув. Він з’їхав із лінії Келлтрі та попрямував на схід, готуючись перестрибнути річку.

Коли потяг повернув, стало видно щогли високих кораблів у Келлтрі. Вони злегка похитувались на воді. Дерхан встигла помітити згорнуті вітрила, масивні весла й утомлені димовідводи, а також збуджених, міцно загнузданих морських вірмів із Миршока й Шанкеля та Ґнурр-Кетта. Вода аж кипіла від підводних апаратів, вирізьблених із раковин великих молюсків. Коли поїзд описав дугу, Дерхан повернула голову, щоб все роздивитися.

Їй було видно Велику Смолу за дахами на півдні — широку, безжальну, переповнену суднами. За стародавніми розпорядженнями великі кораблі та будь-які іноземні судна мусили зупинятися на кілометр нижче за течією, там, де зливалися Іржа й Смола. Вони збиралися за островом Страк, на території порту. На два з половиною кілометри, якщо не більше, уздовж північного берега Великої Смоли купчились крани, які постійно щось вантажили й розвантажували, коливаючись, неначе гігантські птахи-годівники. Рої барж та буксирів везли вантаж проти течії річки до Кіптявого Закруту, Великого Кільця й дрібного виробництва у Гирлі; вони тягнули ящики по каналах Нового Кробузона, доставляючи їх дрібним комерсантам та майже збанкрутілим майстерням, пробираючись крізь лабіринт, наче лабораторні пацюки.

Глину Келлтрі й Відлунної Трясовини роздовбали товсті квадратні причали й резервуари, величезні глухі западини, наповнені водою. Ці гідроспоруди впинались у місто, з’єднані глибокими каналами з річкою, в якій юрмились кораблі.

Колись були спроби зробити в Лихокраї такі ж самі причали, як у Келлтрі. Дерхан бачила, що лишилося від цього задуму. Три величезні смердючі канави малярійного слизу, з поверхні яких стирчали напівзатонулі судна й перекручені балки.

Раптом стукотіння та грюкання колій під залізними колесами змінилось — парова машина покотилася великими опорами Ячмінного мосту. Потяг трохи коливався то в один, то в інший бік, сповільнюючись на запущених коліях і піднімаючись над Псячою Тванню ніби з огидою.

Над вулицями стриміло кілька сірих висоток, наче бур’яни з вигрібної ями; бетон, з якого вони були побудовані, продірявився й прогнив. Багато залишались недобудованими, з розчепіреними залізними опорами, що стирчали з привидів іржавих дахів, з яких кров’ю скрапували дощ і сирість, залишаючи плями на шкірі будівлі. Вірми кружляли над цими монолітами, мов ворони, захоплюючи верхні поверхи й залишаючи гній на дахах сусідів. Обриси глухого краєвиду Псячої Твані роздувалися, вибухали, змінювалися щоразу, коли Дерхан їх бачила. До підземної частини міста, що являла собою мережу руїн, каналізації та катакомб під Новим Кробузоном, прокопували тунелі. Драбини, що одного дня ставили біля стіни, наступного вже прибивали, потім зміцнювали кріплення, і так за тиждень вони перетворювались на сходи до нового поверху, хитко склепаного між двома похилими дахами. Куди не кинь оком, Дерхан всюди бачила, як люди лежать чи біжать,