Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Загасивши світіння у пальцях, я ковзнула за двері майже поповзом. З верхнього коридору я обережно виглянула у вітальню: Данило, сидячи у кріслі, читав книжку. Який розумний хлопчик! До знань тягнеться. Молодець! Тягнись і далі, а я поповзла. Ну, майже, поповзла.

Я підібралась до дверей Колвінської спальні й, одночасно з цим, почула голосний «мявк» з боку балкона. Долетів звук руху й невдоволене бурчання:

– Що там ще?

Обережно заглянувши до кімнати, я радісно відмітила, що голова Дениса повернута до балкона, де по поручнях важно розгулював домовик у вигляді кота. Хлопець тільки хмикнув:

– Тиміш, ти, чи що? Наче не березень, – реготнув він, задоволений власним жартом, і вийшов на балкон.

А я мишкою проскочила на другий бік та завмерла, боячись навіть дихати. Прислухалась: наче тиша. Хоча, ні: долетіло котяче торохтіння. Судячи з усього, Тиміш отримав чергову порцію кайфування у вигляді почісувань за вушком. Розумничок! Вже відволік – так відволік!

Я підійшла до заповітних дверей і… мало не завила з відчаю: а як її відчинити?! Ну, от чому було не з’ясувати весь процес?! Що мені її – просто штовхнути? Штовхнула. Реакції – нуль. Що далі? Затанцювати? Проплакати «Сім-сім, відчинись»? Тицьнути ногою? А-а-а! Що?! Пальцем до замкової щілини поцілити?.. Спрацювало?! Від вказівного пальця потяглась світлова нитка усередину замкової щілини, й через пару секунд почувся ледве чутний звук. Я штовхнула двері й… вони відчинились… Є! Ой! Я ледь вголос це не скрикнула. Паршивий з тебе шпигун, Лєрка! Хоча, не скрикнула ж! Тож, усе в порядку з моїми шпигунськими навичками.

Я швиденько ковзнула усередину й замкнула двері тим же чином, що й відчинила. Тепер ніхто не заважатиме. Не встигла й кроку ступити у темряві, як наткнулась на щось і мало не навернулась, ледь втримавшись на ногах та вчепившись за несподівану перепону. Поки очі звикали до напівтемряви, приправленої блідим світлом місяця, що ледве пробивався крізь завішене вікно, я обмацала предмет, що вигулькнув на моєму шляху. Стілець?! Прямо під дверима?! Ай-яй, Ігоре Дмитровичу! Не здивуюсь, якщо на полу виявляться відмітки, за якими ви зможете визначити – був хтось у лабораторії, чи – ні.

Та, будь ласка! Я й критись не стану. Самі напросились: а не треба було мене піддівати. Зачинили мене у чотирьох стінах, позбавили інформації, окрім загальнодоступної, і гадаєте: я цим вдовольнюсь?! Як би не так! Мене і в дитбудинку зачинені двері не зупиняли, а там покарання загрожували страшніше ваших. І що ви мені зробите? Погарчите? Так я звикла. Ну, от ще й душу на мені відведете.

Поки я подумки сперечалась з Колвіним, очі звикли до темряви. Схоже, це був робочий кабінет професора: зліва вздовж стіни – величезна книжкова шафа (гадаю, тут книжки були цікавіше тих, що унизу); справа – двері (мабуть, якраз у лабораторію); далі – за дверима, ближче до вікна – масивний стіл і крісло за ним. Тут краще пальцями не клацати – світло мені не потрібно, як би це не звучало, щоби не світитись. Спробую зайти до лабораторії.

Я підійшла до наступних дверей і… спантеличилась: замкової щілини там не було, скільки я не обмацувала двері. Чорт! От же, професор! От же, хитрюга! Оце тобі, Лєрка, за твою самовпевненість. І що тепер?

– Чорт! Черговий «Сім-сім, відчинись»? – не стримавшись, простогнала я, спираючись на двері.

Якби я ніколи нічим не займалась у плані спорту та бійок, котрі намертво в’їлись у пам’ять мого тіла, то зараз би летіла у прочинені двері, і невідомо, скільки гуркоту при цьому я створила. А, може, й руйнувань. Та руки, ледве не самостійно, злетіли й учепились за одвірок, дозволивши мені зберегти хистку рівновагу. Все ж я утрималась на ногах.

Ігоре Дмитровичу! Серйозно?! «Сім-сім»?! Дитячий садок, ясельна група. Казок в дитинстві начитались? І хто? Професор Колвін?! Хто б сказав – не повірила. Боже мій, які цікаві подробиці можна дізнатись про людину з таких дрібниць. Навіть цікаво поритись з точки зору психоаналізу. Чи це доказ від зворотного: хочеш  щось сховати – поклади на видне місце, хочеш зашифрувати – візьми абсурдно простий шифр, і ніхто не подумає, що все так просто. Я б не подумала. Якби не вітер у голові, що періодично проривається назовні дурними фразами, обридалась би під дверима.

Причинивши двері, я клацнула пальцями. Світильники тут були вбудовані, на щастя, за тим же принципом, що і всюди у будинку. Світло спалахнуло… і я обомліла. Оце я вдало зайшла! Називається: пустіть козла до городини. Точніше, козу. Мені точно є чим зайняти себе у вашу відсутність, професоре!