Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Глава 8. Діла минулі

Колвіну довелось повернутись. Ні, не в університет. Цей етап його життя завершено остаточно і безповоротно. Так, йому вдалось зробити непогану кар’єру вченого, завдяки тим знанням, що були ним набуті у Лукомор’ї, та жити на два світи він вже зморився. Тут його тримав лиш пошук, і зараз він має намір його завершити. Доволі він вже приніс жертв в ім’я обов’язку, що був нав’язаний батьками. Чи були вони праві? Можливо. Та тоді він їх ледве не ненавидів. Тепер? А тепер це вже не має значення. Рішення прийнято, й проживати два життя одночасно він більше не буде. Він і так затримався тут довше, ніж хотів. Хронопороги дозволяли йому переноситись між земним світом та Лукомор’ям без шкоди для віку, та це вже вимотувало його.

Наразі треба було з’ясувати: хто стоїть за нападом, і розібратись з минулим Валерії. Те, що були залучені нав’ї, ще ні про що не свідчило: їх послугами багато хто користувався. Та й самі нав’ї не гребували заглянути у Лукомор’я, просочуючись через Чорні болота, та пройти далі, ніж Темнолісся, їм рідко вдавалось. Мало хто з них міг обійти сигналки й, якщо хтось і добирався інколи до жилих місць, їх швидко знаходили та знешкоджували.

Інколи йшли через Прикордоння, і навіть через земний світ. Тоді в акціях затримання брав участь і він, через що й бурчав постійно Власій: бач, не за статусом онуку Креслава подібним займатись. Та от тільки йому самому було байдуже на статуси. І не тільки свої.

З дідом відношення були складними. Після смерті батьків, той спробував налагодити зв’язок з онуком і навіть повернути його у рідні пенати – точніше, на історичну батьківщину, оскільки народився Колвін у Лукомор’ї. Та на той час він і сам ледве видряпався з лап смерті, мало не відправившись слідом за батьками. Поруч була Ольга, і його все влаштовувало. Окрім того, залишалась образа за те, що дід свого часу не прийняв його матір, і самоліквідуватись це почуття не бажало.

Загалом, взаємовідносини між ними встановились прохолодно-натягнуті, в усякому випадку, з боку Ігоря. Та дід дав йому зрозуміти, що онук може прийти до нього будь-коли. Можливо, колись. Та не зараз, то вже точно, оскільки повернення тепер загрожувало серйозними ускладненнями особистого плану і не тільки його, а псувати чиєсь життя, та й своє теж, у нього наміру не було. Він зморився до божевілля і все, чого йому зараз хотілось – це простого людського щастя.

Загибель батьків стерла всю його злість на них за те ідіотське, як йому тоді здавалось, рішення. Мабуть, це було єдине, з чим він був не згоден., та бісило воно його добряче. В усьому іншому, його мати та батько були чудовими людьми, і тепер він вагався: а чи так вони були не праві? Він навіть з тим непорозумінням змирився та вів невтомний пошук вже стільки років, навіть не замислюючись – чи потрібно це ще? Просто повинен був... Тому що заприсягся. Разом з тим, чатував і Прикордоння: сам напросився, й Антон підтримав його у Раді. Мабуть, зрозумів по його впертому погляду, що все одно не відмовити.

А тепер на нього звалилась Лєрка. Чорт! Адже з першої зустрічі відчував, що закінчиться чимось подібним, тому й улупив по гальмах, як тільки його обдало синьою із прозеленню хвилею, що ринула з її очей та ледь не затягла у безодню морську, що дивилась на нього тоді дивним шаленим поглядом. Якби не неприємна… Та якого дідька! Якби не скандальна розмова з ректором за пів години до того, то полетіла б його викладацька етика до того самого дідька набагато раніше!

Перед самою лекцією його викликали до високого начальства й повідомили, що до нього на кафедру заднім рахунком зарахували, бачте, донечку поважних батьків: батько – хтось при держадміністрації, мати – власниця косметологічної клініки. І він просто зобов’язаний виявити належне розуміння до даної особи й не мучити юне «обдарування» (він навіть прізвище до ладу не розчув – так скипів!), як він це вміє робити. Якщо мученням вважається вимога від студентів знань, то тоді він – пас! Хай хтось інший намагається сіяти у їхніх головах, інколи непробивних, «розумне, добре, вічне», а він вмиває руки. І не нагадай він собі, що заприсягся віднайти те непорозуміння, що тицьнула йому до рук його мати того клятого дня, мабуть, хряпнув би дверима й звільнився. Та він згадав… і, з перекошеним злобною гримасою обличчям, погодився і вилетів з кабінету, все ж грюкнувши дверима з усього маху, й пообіцявши собі, що зносить цю маячню до кінця навчального року.

І от, його – з розбурханим вулканом зсередини – деяке кудлате створіння з атомним вибухом в районі потилиці ледь не прибило дверима. Тепла морська хвиля, що ринула з її очей та обдала його з голови до ніг, миттєво перекваліфікувалась у цебер крижаної води, що у зіткненні з киплячою магмою породило сплеск бризких іскор доволі високої температури. Він швидко переконав себе в тому, що так нахабно запізнитись на першу лекцію могла собі дозволити лише самозакохана дівиця, за спиною якої причаїлись круті матуся з татусем. А те, як вона йому відрізала, лише ще більше затвердило його у думці, що так себе могла вести лиш впевнена у власній безкарності зухвалиця.

Як же йому хотілось виставити цю юну «обдарованість» за двері, що він звично й робив, навіть якщо хтось мав хоробрість поводитись й менш нахабно із професором Колвіним! Та, по-перше, при усій складності його характеру, не хотілось починати новий навчальний рік з подібного кульбіту… цього разу. По-друге… Чорт! Йому сподобалось, як вона зухвало сформулювала. А, по-третє, зовсім вже – божевілля: його холодний зазвичай розум, судячи з усього, на кілька миттєвостей взяв відгул… Він раптом усвідомив, що його катастрофічно тягне на неї дивитись, і… впустив до аудиторії.

Поки він читав ввідну лекцію, його очі, наче магнітом притягувало до цього кудлатого дива. А воно, наче відчувало погляд, і кожного разу перехоплювало його. Він тільки й встигав надати обличчю хоч якийсь вираз багатообіцяльної злісності та єхидства. Проте, вже на першому іспиті, затверджена думка про нахабну студентку почала розповзатись по швах…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍