Читати книгу - "Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт"

Повернення до відьми

Лукар тримав у руках талісман, який належав його брату. Його серце забилося швидше, ніби намагаючись наздогнати спогади, що вихором закрутилися в голові. Радість і хвилювання злилися в єдине відчуття, що стискало груди.

— По крайній мірі, вона не обманула, — голос поряд змусив його здригнутися. — Треба тут усе оглянути.

Лукар кивнув, але його погляд залишався зосередженим на талісмані. Його пальці стисли металеву поверхню, наче боячись, що реліквія знову зникне. Він пам’ятав, як батько подарував їм із Даніелем ці прикраси. Вони мали стати символом їхнього братерства, але тепер один із них був лише тінню у спогадах.

Колись, у далекому дитинстві, коли гнів затуманив Лукару розум, він вирішив покарати брата. Тієї ночі він прокрався до його кімнати, змушуючи себе не зважати на спляче, безтурботне обличчя Даніела. Він забрав талісман, знаючи, що для Даніела це був не просто шматок металу. Забрав і сховав, змушуючи брата страждати від невідомості.

Але наступного ранку щось пішло не так. Даніел не просто засмутився—він зблід, наче з нього витягнули життя. В його очах стояв жах.

— Де він? Лукаре, скажи мені, де він?!

Тоді Лукар не зрозумів, що зробив. Але зараз, коли талісман лежав у його долоні, серце стислося від розуміння.

— Даніеле… — тихо прошепотів він, але відповіддю йому була лише мертва тиша.

— Почнемо зсередини, — стиха сказав Ділан

Лукар мовчки кивнув і зробив крок уперед, намагаючись стримати хвилювання. Його серце билося швидко, але не від страху — від надії. Він стискав у руці талісман брата, ніби той міг вказати шлях.

Всередині стояв запах пилу, гниття і забуття. Дошки під ногами скрипіли, ніби сам будинок намагався їх застерегти. Вони почали перевіряти кожну кімнату, кожен куток. Ділан нахилявся, заглядаючи під зламані меблі, Лукар уважно оглядав стіни, перевіряючи, чи немає якихось слідів.

Години йшли. Темрява за вікнами не змінювалася.

— Нічого, — пробурмотів Ділан, випрямляючись після чергового безрезультатного обшуку, — Жодного натяку на присутність Даніела.

Час спливав, ніч добігала кінця. Виснаження давалося взнаки. Ділан сперся на стіну, важко зітхаючи.

— Лукаре, його тут немає.

— Але він був тут… Він мав бути тут… — голос Лукара тремтів. Його пальці стиснули талісман ще сильніше.

— Ми обшукали все, — тихо сказав Ділан. — Якщо він тут був, то тепер його вже немає.

Мовчання огорнуло їх. Лише вітер скавучав у зламаних вікнах, ніби сам будинок шепотів їм щось нерозбірливе.

Лукар провів рукою по обличчю. Він ненавидів це відчуття — безсилля. Вони втратили ще одну ніч.

Вийшовши на вулицю, він кинув останній погляд на будинок, який став для них безмовним тупиком. Сонце почало прокрадатися крізь густі хмари, розганяючи залишки нічної темряви.

Але в душі Лукара морок залишився.

Лукар і Ділан стояли біля машини, змучені після безсонної ночі. Сонце вже піднялося високо, кидаючи яскраве світло на дорогу, яка тягнулася крізь густий ліс. Їхні пошуки не дали жодного результату, і тепер залишався єдиний варіант – повернутися до відьми.

— Нам потрібно повернутися до неї, — сказав Лукар, крутячи в пальцях талісман брата.

Ділан кинув на нього скептичний погляд.

— Тобі минулої зустрічі було мало? — у його голосі прозвучало роздратування, але разом із тим і ледь помітний інтерес.

Лукар стиснув щелепи. Він був виснажений, але впертий.

— Вона змогла знайти це місце, — відповів він, стискаючи в кулаці талісман. — А що, якщо, взявши його в руки, вона зможе ще щось побачити?

Ділан похитав головою, переводячи погляд на ліс, що поволі оживав під ранковим світлом.

— Я не думаю, що вона жартувала, коли сказала, що нам не варто повертатися.

Лукар підняв очі, його погляд був зосередженим і рішучим.

— Я готовий ризикнути. Але якщо ти не хочеш — я поїду сам.

Ділан закотив очі й голосно видихнув.

— Та ти й на ногах ледве тримаєшся, — пробурчав він. — Добре. Поїхали.

Вони сіли в машину, і Ділан завів двигун. Авто повільно рушило з місця, лишаючи за собою покинуте подвір’я та безмовний ліс.

Всередині панувала тиша. Лукар втупився у вікно, занурений у спогади. В його руках лежав амулет, і пальці мимоволі проводили по його холодній поверхні. Він пам’ятав той день, коли батько подарував їм ці талісмани. Пам’ятав, як Даніел ніколи з ним не розлучався, як одного разу вони посварилися, і він, будучи хлопчиськом, сховав його, щоб помститися братові.

Лише зараз він усвідомив, наскільки важливим був цей предмет.

Ділан теж мовчав, але думки його були далекі від втоми. У ньому боролися дві протилежні емоції — тривога і… цікавість. Він знав, що відьма не захоче їх бачити. Знав, що цього разу вона може не просто попереджати, а щось зробити, якщо їм не пощастить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍