Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 18 «Більше ніж здається»

Емі
Компанія партнера була приємною. Він виявився галантним, веселим, умів підтримати розмову, сипав жартами, від яких я мимоволі посміхалася. Однак його погляд…

Це був саме той тип чоловіків, які дивляться на жінку так, ніби оцінюють кожен сантиметр її тіла. Пильний, затриманий трохи довше, ніж потрібно, із ледь помітною самовпевненістю. Це напружувало, але я тримала нейтралітет — у ділових справах не можна дозволяти особистим відчуттям керувати ситуацією.

А от Тимофія це, схоже, дратувало.

Його щелепи раз у раз напружувалися, пальці стискали келих так, що побіліли кісточки. Часом він переставав слухати розмову, втуплювався у свою тарілку, ніби силкувався взяти себе в руки.

Я чудово бачила, як його бісить моя реакція на партнера — легкий сміх, короткі усмішки, невимушений тон, що міг би здатися фліртуючим.

І мене це тішило. Нехай побіситься.

Зрештою, договір було підписано, вечеря завершилася, а разом із нею і ця дивна гра під назвою «ревнощі». Саме так — Тимофій ревнував, і я це чудово бачила. І, звісно, мене це тішило ще більше.

На завершення нашої зустрічі партнер запросив нас на річницю компанії, і, перш ніж Тимофій встиг відмовитися, я погодилася. Хочу ще трохи насолодитися його ревнощами.

Але день ще не закінчився.

Партнер, пославшись на термінові справи, пішов раніше, а Тимофій, здається, нарешті трохи розслабився. Він запропонував залишитися на обід у ресторані, і я, не довго думаючи, погодилася.

Ми замовили їжу, і вперше за довгий час між нами зав’язалася невимушена розмова. Без колючок, без натяків, без напруги. Ми говорили про роботу, поїздки, про те, як швидко летить час. Іноді навіть сміялися.

Я вже майже забула, як він виглядає без цього постійно стриманого виразу обличчя. Виявляється, коли він хоче, то може бути приємним співрозмовником.

Посеред обіду мій телефон завібрував. Я глянула на екран — мама.

— Вибач, мені треба відповісти, — сказала я Тимофію і натиснула кнопку прийому.

— Привіт, мамо.

— Привіт, донечко, як твої справи?

— Все добре, зараз обідаю з босом.

— З босом? Це чоловік? Він гарний?

— Мамо, припини.

— Добре, добре. 

— У тебе все гаразд?

— Так, все чудово. Хотіла запитати, коли ти до мене навідаєшся?

— Не знаю, зараз багато роботи. Але в найближчий місяць спробую вирватися. Ти ж знаєш, як я люблю Одесу восени.

— Буду чекати. Бережи себе і нормально харчуйся.

— Добре, ти також бережи себе.

— Люблю тебе, доню.

— І я тебе. Бувай.

Я відключилася та відклала телефон, повертаючись до своїх страв.

— Вибач, — ще раз сказала я до Тимофія.

— Ти не з Києва? — запитав він, коли я взяла в руки склянку з водою.

Я підвела очі.

— Ні, з Одеси. Там зараз живе моя мама.

Він кивнув, ніби запам’ятовуючи цю інформацію.

— У тебе є ще хтось із рідних?

Я на секунду зам’ялася, але відповіла:

— Був батько. Але він помер, коли мені було п’ять. Тож, по суті, тільки мама.

— Хм… цікаво.

— Що саме?

— Просто мене також виховала одна мама. Тільки батько пішов від нас до коханки, коли мені було десять.

Я вдивилася в його обличчя, намагаючись розгадати емоції. Він сказав це буденно, без жодних відтінків болю в голосі. Але його пальці мимоволі стиснули виделку трохи міцніше.

Я не стала коментувати.

Між нами зависла коротка пауза, наповнена розумінням.

І вперше за весь цей час я подумала, що, можливо, у нас із Тимофієм більше спільного, ніж здається.

Дорогою назад в офіс у машині панувала тиша. Вона була невимушеною, зовсім не напружувала, але все ж наша розмова зачепила Тимофія. Я це зрозуміла по задумливому виразу обличчя та по глибокій зморшці між його брів. Він був поглинутий своїми думками, і навіть кермо тримав не так міцно, як зазвичай.

Я ж зробила вигляд, що зайнята телефоном, хоча насправді мене турбував його стан.

Зазвичай він був таким впевненим у собі, таким незворушним. Але зараз він виглядав вразливим. І від цього на душі було важко.

Щойно ми прибули в офіс, я відразу попрямувала до Лізи. Мені була потрібна її допомога у виборі сукні на річницю компанії партнера.

— Нам потрібно піти завтра по магазинах, — заявила я, ледь переступивши поріг її кабінету.

Ліза підняла голову від ноутбука, примружилася.

— Ти раптом вирішила оновити гардероб?

— Мене і боса запросили на річницю компанії партнера. Потрібна відповідна сукня.

Ліза хмикнула, схрестивши руки на грудях.

— Дорошенка теж запросили?

— Очевидно.

Вона задумливо прикусила губу, а потім усміхнулася:

— Тоді тим більше варто підібрати щось ефектне.

Я засміялася.

— Отож бо.

Ми домовилися зустрітися після роботи наступного дня й зайнятися пошуками.

А я подумки вже уявляла вираз обличчя Тимофія, коли він побачить мене у вибраній сукні.

Наступного вечора, відпрацювавши день, я швидко вийшла з офісу, навіть не затримавшись цього разу.

Ліза чекала на вулиці біля офісу, тримаючи два стаканчики з кавою.

— Готова?

— Звичайно.

Ліза передала мені стаканчик з кавою і ми рушили у бік торгового центру. Коли ми зайшли в перший же бутік, і я відразу почала перебирати вішалки із сукнями.

— Треба щось особливе, — промовила я, розглядаючи варіанти.

— Сексуально, але зі смаком?

— Саме так.

Ліза зосереджено кивнула, пробіглася поглядом по вітринах і впевнено взяла кілька суконь.

— Як щодо цих? Приміряй.

Я взяла з її рук вбрання і пішла до примірочної.

Але все було не те.

Перша сукня виявилася занадто відвертою, друга — надто стриманою. Третя взагалі була чимось незрозумілим.

Я вийшла з примірочної, розчаровано зітхнула й віддала сукні консультантці.

— Все не те, — звернулася я до Лізи. — Ходімо в інший магазин.

Вона лише кивнула, допиваючи каву.

Полювання на ідеальну сукню тільки починалося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍