Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

- Андрію, бережи себе будь ласка. І по можливості давай нам звістки про себе.

  Розгублений та вкрай зворушений Андрій пообіцяв навіть приїхати найближчими днями  до них. Хоча сам не розумів поки, як все буде складатись. Чи буде мати змогу приїхати, та чи взагалі побачить їх колись. Серце щемливо стискалось. Він намагався з останніх сил тримати себе в руках та не видавати своєї тривоги.

  Посадив сімʼю в машину, довго стояв, дивився в слід зникаючому авто. Так і не заходячи додому пішов на роботу. Хоча ще було зовсім рано. Та й його не викликали, отже необхідності поки що не було. Але сидіти вдома, без діла та без інформації зовсім не хотілось.

  Родина всю дорогу їхала в село мовчки. Кожен мовчав про своє, та кожен знав, що всі думають в машині лише про одне, кожен по-своєму переживав і хвилювався. Богдана сиділа спереду і була цьому дуже рада, бо ніхто, окрім водія не бачив її сліз, що рікою омивали обличчя. За чим плакала? Сама достеменно не знала. Їй було боляче і важко. На її ще ніби такий молодий вік випало стільки випробувань: революція, радянська влада, розкуркулення, голод. Вона все це дуже добре памʼятала. Та й хіба таке забувається? Згадувала себе малою, які мрії мала тоді? Банальні дитячо-дівчачі. Вийти заміж за красеня-принца, мати гарну родину, дітей. Та й все це ніби у неї було, та ніколи не відчувала себе щасливої. Кожного разу, коли здається от вже можна й пожити, вдихнути життя на повні груди стається нова біда.

  Заїхали в село якось швидко як здалось Богдані. Чи то вона так у думки поринула, що й не помітила дороги. Село було пусте. І хоч польові роботи були в самому розпалі, та нікого й не знайти на полях. Ні людей ні техніки. Та і на вулиці пусто. Минули нову відремонтовану сільську раду, поруч нова будівля «Клуб» на табличці вказано, ось трохи далі Андрієві хата, точніше вже його брата Олексія з Оксаною. Гарно побілена, новий забор. Та на подвір’ї нікого.

  На миминому подвірʼї теж нікого не було. Вийшли з авто, Іван перший побіг до хати, Богдана помітила як за той час, що вона не приїжджала Гнат, молодший брат гарно відремонтував хату. Перекрив дах, побілив, а також прибудував ще дві кімнати. Гнат був дуже хазяйновитий, та здавалось, що вмів робити все. За щоб не взявся все у нього вдавалось. Працював у тракторній бригаді бригадиром, дуже допомагав мамі, а Богдана була рада, що мама не сама.

  Рідний дім, рідні стіни, все таке до болю рідне і приємне душі. Богдана завжди від переїзду в місто рвалась душею і серцем в своє рідне село, та точно не при таких обставинах хотіла б вона приїхати сюди. Жити? Сама того не відала. Чи на довго, теж відповіді не мала.

  Водій допоміг розвантажити речі і рушив назад в місто. Світлана скромно стояла біля хвіртки, перелякано дивилась на будинок. Певно не при таких обставинах дівчина хотіла познайомитись із свекрухою, а тим паче ще й Степана поруч немає, її головної підтримки. Він би точно їй все підказав та дівчині було б не так страшно.

  Богдана помітила переживання Свєти, взяла її за руку:

- Не хвилюйся, мама тебе прийме як рідну. Я поруч із тобою, ти завжди можеш розраховувати на мою підтримку.

- Дякую… - одними вустами поворушила вдивляючись у хату, де вже на порозі зустрічала Марія.

Жінка розчахнула двері, протягуючи руки до онуків, радість в очах та усмішка на обличчі робили її молодшою років на десять. Вона була у хустці на голові, на квітчастому платті висів фартух. Певно готувала щось.

- Мамо, привіт. Як ти? Як твоє здоров’я.

- Доню, як добре що ви приїхали! А я вареники якраз ліплю. Буде мені поміч і в роботі і поїсти.

- Так-так, особливо поїсти - вигукнула з-за спини бабусі веселенька Люба

- А ти з подругою приїхала? Чи може наречена Іванка нашого вже?

- Наречена, але не Івана, а Степана.

- О-о-о ну нарешті хоч один за розум взявся! Дитино, рада тебе зустрічати в своїй хаті. Я Марія Яківна. А тебе як звати?

- Світлана… - тихо мовила дівчина

- Дуже приємно. А де ж сам Степан?

- Мамо, ходімо в хату я все розповім тобі. - обійняла донька маму за плече

- З ним щось погане.

- Ні-ні-ні. Все нормально. Що стояти в порозі? Тим паче гостю тримати? Йдем вареники ліпити.

  Поки діти розпаковували речі, змагаючись хто перший займе почесне місце на печі, жінки взялись до ліплення вареників. Ротів додалось, то ж і готувати більше треба. За готуванням Богдана поділилась з матірʼю новинами: приїхали вони, напевно на довго. Андрій залишився в місті- робота тримає, і мусить бути там навіть попри війну. Ну і звичайно ж за Степана.

   Мати почувши про сина, зітхнула, засмутилась, сльоза пустилась по щоках, але зовсім не здивувалась. Степан завжди був першим борцем за правду і справедливість, а ще любив страшно все що стосується війська. Не міг дочекатись свого повноліття аби піти служити. Гната ж не взяли до армії - ще малим стрибав з дерева, пошкодив сильно ногу, шкутильгав, от йому і відмовили. Степан навіть жартував з нього, мовляв: «Що то за мужик справжній, що армії не бачив?».

  Та попри тривожні та геть не втішні новини, мати дуже раділа: онуки поруч, вже такі дорослі, а вона й не помітила, коли повиростали. І донька біля неї - серце тішиться.

  Надвечір прийшов Гнат з роботи, сіли вечеряти. Від нього і дізналась чому село таке пусте та тихе. Люди злякались війни, ховаються по хатам,  дехто й тікати надумав. Начальство наказало польові роботи обмежити, техніку використовувати за крайньої потреби - кожен літр пального на вагу золота в такі часи. Тож люди згадали як то працювати руками. Ось і не чути звичного гулу тракторів та комбайнів.

  Після смачної вечері діти вмовили Богдану прогулятись з дядьком Гнатом селом. А вона, поки мати розмовляла з  невісткою, вийшла на вулицю вдихнути свіжого літнього повітря села. Пройшлась двором, глянула на степ, та йти туди побоялась, стояла милувалась степом здалеку. Тихий літній вечір в селі добігав до кінця. Сонце вже майже сховалось за обрій, птахи, натруджені співом почали стихати, лише легкий вітерець ворушив листя. В повітрі витав аромат свіжих фруктів та скошеної трави. Десь  вдалині чулося мукання корови, а з іншого боку приглушений сміх дітей. Село живе! Село жило своїм розміреним життям, не зважаючи на війну. І в цій зміні їх життя було дещо незмінним - тепло рідної хати, любов близьких і надія на краще!