Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

15 Знайти Ігоря

– Перехитрив сам себе, – посміхнувся Якович. – Справді, вийшло всупереч логіки. Надурив переслідувачів. У тебе гарно виходить. Те, як бігав од слуг. Практика.

– Вдруге один до Борі не піду, – попередив Демид. – Стовідсотково приготувався.

– Гарик уміє дертися по стінах. Легкий, гнучкий, реп’яхом чіпляється за усяку поверхню. Ти бачив гекона? – старий рахував освітлені вікна «сов». Третя година ночі. Дзвонити у двері й представлятися кур’єром з доставляння піци якось незручно.

– Ні, – Демид уявляв усю безглуздість нічного візиту. Нормальна людина вдень остерігається пускати чужих до оселі.

– Гарику, впораєшся?

– Вікна пластикові? – малий звертався до студента.

– Так.

– Тоді елементарно.

– Що задумав? – насторожився колекціонер.

– Дай запальничку.

– Знову кримінал, – старий вагався.

– Ви хочете потрапити до лап поліції?

– Ні.

– Тоді мовчіть. Демиде, стань біля під’їзду. Коли з’явиться твій «друг», хапай за барки й тягни в кущі. Де вікна Борі?

– Он там, – показав юнак.

– Ох, передчуваю страшне, – похитав головою Семен Якович.

Гарик виявився кращим за альпініста. Гнучке худе тіло ніби ковзало по стіні. Малий навіть проігнорував балкони.

– Він людину-павука переплюне, – похвалив Демид.

– При ньому не бовкни. Ненавидить арахнідів будь-яких модифікацій.

– Тяжке минуле?

– Можна й так сказати, – Семен спостерігав, як хлопчак виламав пластикове вікно на кухні Борі й прослизнув усередину. Що там робив малий, невідомо, але за декілька хвилин бухнуло й повалив густий чорний дим.

Засвітилися вікна. Розбуджені громадяни витріщалися на сусідні будинки, шукаючи подразник. Деякі в спідньому виповзали на балкони. Нервова жіночка дико верещала. Чоловіки набирали пожежників. Тихо починалася паніка.

– Зараз повалять, – попередив Семен Якович. – Дивись.

Демид у три кроки скочив до під’їзду, став біля стіни й приготувався ловити старого «друга».

Нажахані мешканці вибігали на вулицю й гуртувалися поблизу молодих беріз.

Дим густішав.

Ось і Катя з пакетом у руці вислизнула надвір. Студент пропустив її. Боря затримувався: цінне майно пакував. Нарешті й він з’явився з об’ємною дорожньою сумкою. Демид без пояснень заломив руку назад і повів у темряву, де Семен Якович зв’язав молодика й засунув у рот шматок ганчірки.

На вулиці вила пожежна сирена.

– Чудово працюєте, – слова Демида наповнені іронією. – «Швидка», пожежники. Поліціянтів теж викличемо? А, забув газову аварійку.

– Самі приїдуть на розборки, – старий озирнувся. – Галасуватиме?

– Побачимо… Хто його почує? – Демид звільнив рот Бориса. – Слухай…

– Грошей нема, – забелькотів псевдо друг. – Ми домовлялися на завтра… Тобто, вже сьогодні.

– Хочу спитати…

– Квартира згорить! – істерив Боря.

– Перестань. Через тиждень сморід вивітриться. Гарик трішки підірвав газу й запалив пластик. Вогню нема, зате диму на квартал, – тихо сміявся колекціонер.

– Ви навмисно! – Боря важко дихав. – Катя!

– З нею все гаразд, – Демид відібрав сумку. – Візьму для погашення боргу.

«Друг» втратив дар мови.

– Поверну частину в обмін на інформацію про алкаша Діму. Хто він, де живе. Всі подробиці.

– Та я не в курсі, – викручувався знайомий.

– Борю, людина в біді.

– Правду кажу. Кого цікавлять безхатьки та п’яниці?

– Малопримітні людці, поза соціумом, – погодився Демид. – Кажи, де ти його здибав? Точний зовнішній опис.

– На перехресті бульвару Шевченка й вулиці Гоголя, поблизу медичного коледжу. Худий, обличчя зморшкувате, землистого кольору. Сива шевелюра. Неголений. Ніс червоний. Очі світлі.

– Типовий портрет безхатька, – зауважив Семен Якович. – Подібних у місті кілька сотень. За цими прикметами рік шукатимемо.

– А, на лобі ґуля, – пригадав Боря. – Вуха різні.

– Детальніше, – студент скосив очі на Гарика, що виник за спиною Бориса.

– Ліве притиснуте до черепа, а праве стирчить і надірване.

– Сумка поки буде в мене. Сподіваюся, ти розумний. Втрутишся, втратиш усе й голову на додачу.

– Прив’язати до дерева? – Семен Якович міркував, як здихатися бранця.

– Гадаю, поводитиметься добре.

– До чого той Діма? – колекціонер бажав осягнути задум студента.

– Він же навів Борю на завод. Що, як безхатько з компанії слуг?

– Цікава ідея.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍