Читати книгу - "Війни Міллігана"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тижні три.
– І ти що, отак його й залишиш у своїй кімнаті? — спитав аллен.
— Звісно ж ні! Я продам його комусь із працівників або відвідувачів.
– І що, навіть гроші заплатять?
— Мені вже обіцяли двадцять баксів за нього.
— Двадцять? — вигукнув аллен. — Слухай, друже, я тебе, звісно, не знаю, і, може, то твій родич, але це божевілля. Я дав би щонайменше п’ятдесят і вважав би, що обікрав тебе!
— Продано!
— На жаль, у мене зараз грошей немає.
— Ну, тоді доведеться погодитися на двадцять, — почухав свою лису голову Кемпбелл. — Я на них куплю собі цигарок на цілий місяць.
— Ага, працювати три тижні, щоб заробити на місяць тютюну.
— Аби тільки я вмів таке робити з дерева! — зітхнув Зак.
— Так роби, — махнув Кемпбелл у бік електричної пилки.
— Та я собі тим руку відріжу!
— А чому ніхто не працює? — спитав аллен.
— Сюди ніхто не приходить, — відповів Кемпбелл. — Я вже три роки тут, і за цей час лише раз прийшов якийсь хлопець — кілька днів тут просто сидів і ляси точив. Іноді навідується майстер Боб Девіс — ми з ним у карти граємо. Але найчастіше я тут сам — працюю або займаюся своїми справами.
— Яка ж марна трата грошей! Усе це обладнання майже не використовується! — здивувався Зак.
— То, може, ми виправимо це? — сказав аллен і нагнувся над якимось столом, щоб клацнути вимикачем. — Це що у нас тут таке?
— Агов, забери руку! — гукнув Кемпбелл. — Там унизу лезо!
аллен зробив крок назад і зазирнув під стіл.
— А нащо воно треба?
— Зараз покажу, — сказав Кемпбелл і взяв дерев’яний брусок. — Це останній. Я хотів щось з нього вирізати, та, мабуть, ну його…
Він поклав брусок на стіл і увімкнув машину. Стружка фонтаном злетіла вгору.
— Ого, та це ж стругальний станок! — вигукнув Зак.
— Нічого собі! Ти тільки глянь, яке лезо! Воно, мабуть, будь-яку деревину візьме!
— Озирнися, друже, де ти тут деревину бачиш? — розсміявся Кемпбелл.
Дійсно — навколо були лише машини й бетонні стіни. Повністю обладнана столярня, у якій не вистачало тільки деревини. Зак вказав пальцем на двері з табличкою «Сушильна кімната»:
— Ось же деревина.
— А й справді! Тут майже всі двері дерев’яні! — зауважив аллен.
– І не тільки двері, — підказав Зак.
— Навіть знати не хочу, що ви там надумали, — буркнув Кемпбелл.
На тому аллен і Зак повернулися у свої кімнати, розділені тонкою перегородкою. Через неї вони обговорювали, де роздобути деревини для всіляких виробів. Зак наполягав на тому, щоб зняти двері із сушильної кімнати й пустити їх на дошки, поки ніхто не помітив.
— З них би вийшло два таких столики, — роздумував уголос аллен. — Тільки я їх за двадцять баксів не віддам — я не такий дурень, як Кемпбелл.
— Але тоді в тебе не буде грошей на цигарки та всілякі дрібниці.
— Та їх легко можна продати за сорок чи навіть п’ятдесят.
— Ну добре. Тоді завітаємо завтра в майстерню.
Наступного ранку вони вдвох пішли до завідувача, щоб записатися на працетерапію. Наглядач — рудобородий Санта Клаус на ім’я Гаррі Відмер — кинув на них суворий погляд:
– І нащо це вам?
— Ми хочемо ходити в майстерню. Хочемо навчитися щось робити, — відповів Зак.
— А в карти граєте?
— Граємо, — швидко відповів аллен.
— Ну тоді заходьте до мене на партію чи дві, коли не копирсатиметесь з тими машинами. Головне — не створюйте мені зайвих проблем. І не питайте ні про що, бо я гадки не маю, як те лайно працює. Там ще є ящик з інструментами та все таке інше. Ну все, можете йти. Дивіться, чого ви там хотіли навчитися. Тільки рук собі не повідрізайте.
аллен і Зак уважно оглянули обладнання. Виявилося, що там повно всього, і навіть Кемпбелл не всім уміє користуватися. Він знав лише, що робити з циркуляркою, стрічковою пилкою, буром, стругальним станком і шліфувальним верстатом. А от токарного верстата та лобзика він навіть не торкався.
— Десь тут мають бути вимикачі, — Зак почав оглядати машини.
— Та я вже шукав, але не знайшов.
Вони втрьох залізли під стіл і почали шукати, де ж увімкнути те обладнання. Нарешті Зак знайшов провід, який негайно підключив до розетки. У приладі щось задзижчало, і всі троє підскочили, вдарившись головою об стіл.
— Ну, принаймні воно працює, — підсумував Зак.
— Лишилося лише зрозуміти, як цим користуватися, — буркнув Ленні, потираючи лису маківку.
аллен відчув, як на голові визріває шишка.
— Може, знайдемо якісь інструкції в бібліотеці? — запропонував він.
Вони справді знайшли в бібліотеці потрібні книжки й почали обережно експериментувати з новим обладнанням. Зав’язалася суперечка про те, що вигідніше робити: журнальні столики, вішаки для краваток чи підставки для журналів.
Зак понишпорив у кутку серед коробок і витяг одну — вона дивно торохтіла.
— Що там у тебе?
Він відкрив коробку й розклав на столі кілька коліщаток і маленьких бронзових цифр.
— Не знаю.
— Схоже, це деталі від годинника. Але я про них анічогісінько не знаю, — похитав головою Ленні.
— Дай мені подивитися, — аллен заходився перебирати коліщатка й відчув, як десь усередині прокинувся зацікавлений томмі. От же маленький негідник. — Думаю, я зможу це зібрати.
— Навіть якщо ти збереш механізм — у нас все одно немає деревини, щоб зробити корпус, — сказав Ленні.
Зак знов окинув оком дубові двері сушарні, потім узяв викрутку й відкрутив петлі. Двері подались, і він обережно обпер їх на стіну.
— Тепер є, — усміхнувся він.
— Та тут на три годинники вистачить, — оцінив аллен.
— А до біса ті двері! — Ленні клацнув вимикачем циркулярки, а Зак і аллен удвох поклали двері на стіл, щоб пустити їх на дошки. Працюючи, усі троє наспівували пісеньку «Заспіваймо, робітнику!»
(2)
Протягом останнього тижня травня й на початку червня сцену ділили між собою аллен і томмі: томмі розписував стіни в гончарні, аллен збирав годинник у столярні (свердлив отвори, прилаштовував циферблат, шліфував корпус, клеїв, покривав лаком). Усі троє виготовляти власні годинники. Коли робота нарешті завершилась, аллен сказав Ленні:
— У тебе вийшло найкраще. Оригінальний дизайн. Думаю, його запросто можна продати доларів за тридцять.
— Я віддам за скільки завгодно — у мене цигарки майже закінчилися.
До майстерні увійшов наглядач, який купив журнальний столик, і побачив на столі три годинники.
— О, мені подобається оцей! — вказав він на годинник Ленні. — Даю п’ять баксів.
Ленні відразу простяг руку по свій годинник.
— Стривай! — вигукнув аллен. — Ленні, можна тебе на хвилиночку?
Наглядач різко
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війни Міллігана», після закриття браузера.