Читати книгу - "«Штурмфогель» без свастики"

підставить ногу.

Вайдемана вже заносило, і він повторювався. Раптом Піхт помітив Гехорсмана, який рішуче продирався крізь юрбу танцюючих до їхнього столика. Діставшись нарешті, він шумно засопів:

— Панове, завтра польоти, а ви…

— Іди геть, рудий собако! — закричав Вайдеман.

— Як вас розморило. Ану, вставайте!

Величезними руками, як клешнями, Гехорсман обхопив Вайдемана й потяг до виходу. Піхт одчинив дверці свого «фольксвагена». Гехорсман приклав до лоба Вайдеманові хустку й вилив на голову рештки сельтерської. Тут Вайдеман п'яно схлипнув:

— Любий рудий собачко, ти завжди йшов зі мною поруч. Іспанія, Польща… Господи, я ніколи не міг поскаржитися на мою машину. Я знав її кожну кісточку. Ти справжній німецький майстер. Такі ось руки, — Вайдеман спробував схопити руку Гехорсмана, — завжди вміли тримати молот і гвинтівку… Дай я тебе поцілую, руденький мій собачко…

— Годі лизатися, — легенько відштовхуючи Вайдемана, пробуркотів Гехорсман. — Я тобі не дівчисько, а батько сімох дітей.

— А де вони?

— Солдати фюрера, б'ють росіян…

— Дай мені ще випити за твоїх солдатів, Карле.

— Е, ні. Я проморочуся з вами цілу ніч, але до ранку; вроблю тверезим, як скельце…

Тому що вчора перепив, Вайдеман і був у мінорі.

— «На жаль», «здається»… — повторив Піхт, явно смакуючи слова Мессершмітта.

— Чого ти завів одне й те саме? — роздратовано запитав Вайдеман.

— Коли-небудь мені доведеться розщедрюватися на квіти до домовини кращого друга…

— Припини! — обірвав Вайдеман, кривлячись від головного болю. — Щось я дедалі гірше тебе розумію.

Піхт і сам відчув, що сказав не те.

— Нерви, мабуть, здають. Гинуть люди — спочатку Удет, потім Мельдерс, потім…

— Прошу. Давай перед польотом не будемо говорити про смерть. Я її, кирпатої відьми, сам боюсь.

Вайдеман пішов до свого літака, Піхт — до свого.

— Ну, рудий дияволе, споряджай! — крикнув, намагаючись здаватися безтурботним, Вайдеман.

Карл Гехорсман допоміг йому надіти парашут і видертися на крило. Вайдеман з полегшенням опустився на сидіння й оглянув кабіну. Все гаразд. На звичних місцях завмерли знайомі стрілки. Вони оживуть, коли загуркочуть мотори. Попереду, крізь прямокутник панцерного скла, добре видно бетонну смугу.

Вайдеман скосив очі на вузькі, що відходили назад, крила. Далеко вперед з-під них витикалися круглі, сигароподібні двигуни. «Чорт знає, що можна чекати від вас?» — подумав Вайдеман і стомлено провів рукою по обличчю.

Сухо клацнув перемикач рації.

— Я «Штурмфогель», до польоту готовий, — пробубонів Вайдеман.

— Добре, Альберте. Ви пристібнули ремені?

Незвичайне піклування Мессершмітта в першу мить збентежило Вайдемана. «Покійникові завжди кажуть ласкаве». Він доторкнувся до плеча і, здивований, виявив, що забув застібнути прив'язні ремені. Вайдеман квапливо знайшов їх, стягнув кінці біля замка. Клацнувши, металеві кільця ввійшли в гнізда й зачепилися за зуби.

— Готовий, — ще раз промовив Вайдеман. Гехорсман спустив ліхтар і помахав пілотові.

Шум запущених двигунів здався Вайдеманові глухішим. Але тяга підвищувалася. «Штурмфогель» хитнувся на носове колесо. «Доведеться брати ручку більше на себе», — подумав Вайдеман.

— Прошу зліт! — крикнув він.

— Зліт, — донеслося з навушників.

Турбіни зірвалися на виття. Літак почав розбіг. Вайдеман одним оком покосився на покажчик швидкості. Стрілка вже перейшла за 150 кілометрів на годину. За розрахунками, літак мав одірватися від землі. Але з того, як важко він присідав і випрямлявся на швах бетонних плит, Вайдеман зрозумів, що «Штурмфогель» і цього разу не злетить. Він енергійно потягнув ручку на себе, намагаючись збільшити кут атаки крил. Машина трохи піднялась, неначе збиралася вистрелити в повітря. Пізно! Скоро кінець смуги. Вайдеман ривком прибрав тягу подачі пального й натиснув на гальмо. Тільки зараз він подякував Мессершмітту за нагадування про прив'язні ремені. Його жбурнуло на дошку приладів, ремені з хрустом уп'ялися в плечі…

До літака, як завжди, першим підбіг Гехорсман. Він звично висмикнув Вайдемана з кабіни й бережно опустив на землю.

— Ви вдарились? Вам недобре? — бурмотів він. — Не треба було пити вчора.

Вайдеман раптом підняв на нього налиті кров'ю очі і з несподіваною силою вдарив кованим черевиком по коліну Гехорсмана. Старий скривився від гострого болю. Його забруднена пілотка впала, хворобливо здригнулась руда з сивиною голова. Карл повільно випростувався. Удар здався йому таким несправедливим, що глибокими чорнили зморшками потекли сльози.

— За що? — прошепотів він побілілими губами.

Вайдеман одвернувся.

Під'їхала машина Мессершмітта. Конструктор зістрибнув з підніжки й щодуху побіг до випробувача:

— Що трапилося, капітане?

— Я не набрав належної швидкості. Машину весь час тягло на ніс. Вона не слухалась керма.

— Ясно. — Мессершмітт випростався й подивився на Зандлера, який уже встиг під'їхати на санітарній машині.

— Що скажете, професоре?

— Мабуть, для літака з носовим шасі замалий злітний майданчик.

— Правильно. Але мені потрібен солдатський літак — простий у керуванні й обслуговуванні, що вміє злітати з найменших фронтових аеродромів.

— Необхідно зробити деякі розрахунки.

— Робіть, професоре! Думайте, впрягайте своїх інженерів, тільки швидше, швидше!

Мессершмітт сів у свою машину й запросив Зандлера.

— І ще одна обставина, — промовив він, коли «мерседес» набрав ходу. — Подумайте про заміну Вайдемана. Психологічна травма… Ви знаєте, що це таке, Йоганне?

— Дуже відносно.

— Це найстрашніше для випробувача. Вайдеман двічі зазнавав аварії. Далі він боятиметься своєї машини, тому що злякався її ще до початку польоту.

2

Після невдалих випробувань «Штурмфогеля» Вайдеман не знаходив собі місця кілька днів. Піхт пропадав у Еріки або відсипався в гуртожитку, і його ніяк не щастило зустріти самого.

Дивні почуття пойняли Вайдемана. Майбутнє раптом затьмарилося, стало страшним і чорним. Теперішнє вперлось у важку дилему: проводити польоти далі чи відмовитися, поки не врізав дуба? Зандлер запропонував подумати. Вайдеман думав. Порад Піхта він став чомусь остерігатись і, проте, потребував їх. Особливо тепер. Літати його змушував обов'язок, якому він служив уже багато років. І водночас він не хотів ризикувати собою, бо мав певність, що може зробити щось значніше.

Якось увечері Вайдеман не витримав самотності. Він вийшов на вулицю і подзвонив у будинок Зандлера. Відповіла Ютта.

Вайдеман відчув, як від хвилювання спітніла в його руці трубка.

— Що ж ви, Альберте, не запросите мене на побачення? — засміялась Ютта.

— В мене було багато справ останніми днями, Ютто, — глухуватим голосом промовив Вайдеман. — Пауль у вас? Так? Попросіть його заїхати по мене в гуртожиток. Я його чекаю біля під'їзду.

— Добре. До побачення, Альберте.

В трубці загули короткі сигнали, але Вайдеман ще довго стояв, притиснувши її до вуха.

Старий парубок, він соромився сказати їй про своє кохання.

Піхт під'їхав на своєму ясно-сірому «фольксвагені» й відчинив дверцята.

— Я був надто різкий з тобою того дня, коли збирався летіти на «Штурмфогелі», — сказав Вайдеман, сідаючи.

— І я.

Відразу полегшало. Обидва подивились один одному в очі