Читати книгу - "Вільний світ"

Радикуліт – якась бабська болячка, що вчепилася в мене, мабуть, тоді, коли мокрий від власного поту на жаркому, розпеченому до одуру горищі розібрався до спіднього й відкрив невеличке, ніби іграшкове віконечко, з якого враз повіяло прохолодним озоном щойно затихлої раптової літньої зливи. Мені відразу стало так добре, вила самі заграли в руках, скидаючи солом’яні снопки з конвеєрної стрічки… Якби ж я тоді знав, що зранку не зможу й поворухнутися…

– Чуєш, камраде! Луко! Попроси в медсестри Гертруди газету! Вона вчора (той-во, як це його) обіцяла мені дати! Почитати! Мені! Розумієш?

Лука зіскакує зі свого ліжка, як молоде лоша (він і схожий на лоша – такий весь лискучий зі смолянисто-чорним волоссям, довгими, трохи незграбними руками й ногами), веселим (мені чогось здається, італійським) підстрибом біжить у коридор. Його рука, забинтована від плеча, зникає останньою – він її береже. Поранив біля переїзної молотарки. Як тільки примудрився?

– Чуєш, камраде? Там до тебе дівчина… Медсестра Гертруда питає, чи ти є вбраний? Чи можу кликати панянку?

Лука дивиться на мене заворожено – і повага, і цікавість, і щось навіть схоже на заздрощі читаються в його погляді.

– Дзеркало! Дай дзеркало! І гребінець!

Від якогось внутрішнього вибуху (я чую, як вирує кров у моїх артеріях, а серце стугонить так шалено, що відлуння його молоточків лунає так, ніби я забрів у кузню до якогось коваля) з моєї голови повилітали всі німецькі слова. І я кричу українською. Лука кліпає очима й дивиться на мене.

– Ні! Одяг у мене забрали. Якби я мав святкове вбрання, то неодмінно поділився з тобою! Ти вже вибачай, друзяко.

Нарешті опановую себе, прошу те, що мені треба, сяк-так пригрібаю неслухняні кучері, що позавивалися в’юнкими кільцями від майже цілодобового лежання: навіть у процедурній, коли на мій застуджений хребет світять спеціальними лампами, я мушу лежати.

Це вона! Вона! Усе-таки прийшла! Почула, певно, від наших (хлопців і дівчат з України, які весь час «прибували»), що я хворий… Ми ж в одному селі живемо… Її усмішка – легка й крилата – невже засяє мені зараз? Чи не варто було задля цього захворіти й опинитися тут?

Тоня… Ні! Не так! Антоніна! Антоніна Марецька! Пам’ятаю, як представилася вона мені на пошті тоді, коли ми зустрілися вперше, серйозно, по-дорослому: «Антоніна!» І навіть руку простягла для вітання, як це роблять німецькі дівчата. А я, заскочений зненацька, просто дивився на неї й не знав, що мені робити з тією її простягнутою рукою… Потиснути? Узяти у свою й не відпускати? Ніколи.

Певно, відпросилася в тих Майєрів. Але я не покажу, що зрадів! Хай не задається. Чи покажу? І навіть встану їй назустріч, долаючи біль. А може, він сам мине поруч із нею?

Двері широко розчиняються, і медсестра Гертруда, велика й руда, уся в накрохмаленому білому одязі, підходить до мого ліжка, вказуючи могутнім підборіддям на мене Олі – маленькій і скромній наймичці з України, яка приїхала зовсім недавно й оселилася в господарів через дорогу.

– Данке шон, пані!

Оля привітно до мене всміхається. Її легенька, ніби підліткова постать у невибагливій ситцевій сукенці, схопленій на талії тонким ремінцем, світиться такою приязню й співчуттям, що я навіть знаходжу в собі сили притлумити хвилю розчарування, яка до фізичних судом болючим згустком підіймається зсередини, і теж усміхаюся до неї.

– Здрастуй, Юхреме! Ось, напекла тобі пиріжечків із яблуками. Хазяї дали вихідний, і я вирішила тебе провідати…

Вона тримає в засмаглих руках, таких рідних своєю подібністю на мамині й сестрині, невеличкий паперовий пакунок. Тоді обережно кладе його на край мого ліжка, так і залишаючись стояти, несміливо перебираючи пучками свою світло-русу перекинуту через плече довгу косу. Послужливий Лука тягне однією рукою, зчиняючи неймовірний гуркіт, стілець із протилежного кутка палати.

– Біте! Сідайте! Панянка хай сяде!

– Сідай, Олько!

Оля дякує й сідає. Її щічки рожевіють – вона так знітилася, що з-під довгих, ледь вигорілих на кінчиках вій ось-ось з’явиться непрохана слізка. Я не знаю, як зарадити цьому, і починаю розповідати про своє лікування, потім запитую, чим вона доїхала сюди із села (ага! я так і думав, що велосипедом), далі розпитую про сільські новини, про інших остарбайтерів – наших спільних знайомих. Потроху, спершу несміливо й неголосно, а далі дедалі впевненіше вона розповідає про себе, про свою родину, своє рідне село й так захоплюється, що не помічає рудої Гертруди, яка прийшла з каталкою, щоб везти мене на процедури.

– Чуєш, Олю, переказуй вітання всім нашим! Скоро вже я повернуся.

Сонячне світло пронизує весь видимий простір лікарняної палати. Тільки мені вже не радісно й не весело – від ранкового піднесення не лишилося й сліду. Живчик на шиї напинається, як і тоді, коли отримав від неї ту листівку. Ні! Не бути нам разом… Бо вона… Вона мене не любить.

Мов серпанок срібнотканий,

Пишно зорями убраний,

Розіслався,

Розгойдався

Наді мною сон різдвяний,

Білий сон.

З-за мережаних заслон

В розколисаній уяві