Читати книгу - "Звільни мене опівночі, Айрін Ван"

Розділ 18. Керан

 За вікном вже білий день, а на годиннику близько десятої. Вже не вперше звертаю увагу, що після чергового сновидіння почуваю себе якоюсь розбитою й до біса втомленою. Я проспала понад дев’ять годин, а відчуття, наче щойно зімкнула очі. Прямую одразу до ванної, щоб прийняти душ й трішки освіжити голову і натикаюсь на Керана в одному рушнику на стегнах, який саме виходить із ванної. Його неочікувана поява збадьорює мене куди ефективніше контрастного душу. Від несподіванки ніяковію й в мене відбирає мову. Забуваю, що повинна хоча б привітатися для пристойності.

– Доброго ранку, Ніко. Як спалось? – з приємною посмішкою цікавиться Керан, помічаючи мою зніяковілість. 

Хочеться відповісти, що пробудження виявилось куди більш приємним, та я вчасно себе стримую. 

– Доброго ранку, – ніяково відводжу погляд й намагаюсь знайти за що можна зачепитись, щоб не п’ялитись на нього. – Ленхарт з Мараком ще сплять? – не знаю навіщо запитую, та після усвідомлюю, що це прозвучало, наче я перевіряю чи не залишились ми вдома наодинці.

– Вони поїхали ще на світанку, біля обіду ми повинні будемо з ними зустрітись.

– То сьогодні саме ти за мою няньку, – роблю висновки з того, що почула.

– Схоже на те.

 Впевнена, що моє обличчя вже все вкрилось рясним рум’янцем, та погляд мимоволі продовжує ковзати по його ще вологому тілі. Я намагаюсь це приховати, та сумніваюсь, що в мене добре виходить.

– Я поки вдягнусь й приготую нам кави.

– Так, звісно 

 Ми водночас робимо крок вліво. Я, щоб дати йому дорогу, він, щоб мене обійти й починаємо сміятись, коли в нас нічого не виходить й ми далі стовбичимо один наперед одного.

– Пробач, – сміючись даю йому дорогу.

– Та нічого страшного не сталось, – посміхається у відповідь.

 Ще б пак! Зовсім нічого. Мене аж в жар кинуло. А так нічого, – подумки бурчу.

 Він нарешті йде й зникає за дверима своєї спальні, а я видихаю із полегшенням. Приходжу до ванної й замість душу набираю собі гарячу ванну, яка значно краще впорається із напруженням. 

 Після водних процедур беру свою косметичку, яку ми з Ленхартом придбали у гіпермаркеті й роблю легкий макіяж. Такі дрібнички допомагають відчувати себе більш впевнено й створюють ілюзію нормального життя, в якому ти не боїшся, що на тебе полює вампір.

 Виходжу з ванної вже при повному параді й спускаюсь на кухню, де Керан вже заварив каву.

Я вкотре ніяковію, коли ловлю на собі його оцінювальний погляд. Ще б пак, сьогодні я хоча б на жінку схожа. Керан вже встиг одягатись й стоїть у свіжій чорній сорочці й джинсах. Його довге, злегка вогке волосся обрамляє обличчя. Якщо з Ленхартом я відчувала себе цілком нормально, то з Кераном все в точності навпаки. Мої щоки за що раз наливаються рум’янцем і я ніяковію, наче старшокласниця на першому побаченні. Не знаю чому так на нього реагую.

– Маєш гарний вигляд, – посміхається Керан і мені від тієї посмішки дух перехоплює. Не знаю, що зі мною сьогодні. Якісь магнітні бурі.

– Дякую, – несміливо відповідаю.

– Яку каву любиш?

– З вершками й пів ложечки цукру.

 Керан ставить дві чашки на стіл й сідає навпроти мене. Між нами повисає незручна пауза.

– Як вчора з’їздили з Ленхартом? – першим порушує нашу мовчанку. 

– Вчорашня поїздка допомогла трохи зменшити напруження між нами. Я нарешті помітила те, про що ти мені казав. Ленхарт не такий поганий, як хоче здаватись, на перший погляд. 

– Я радий, що ви нарешті знайшли спільну мову. У нього складний характер, та це не означає, що в нього немає почуттів. 

– Чому мені здається, що для тебе й Марака дуже важливо що я думаю про Ленхарта і як його сприймаю. І тільки не кажи, що це не так. Я ж не сліпа, все прекрасно бачу й розумію.

– Ленхарт завжди тримається на відстані від людей, які його оточують, а це негативно на нього впливає. Йому просто необхідне спілкування й компанія. 

– Але ж у нього є ви.

– Ми не вічні. Ми не такі, як він. 

– Тобі не здається, що про смерть ще рано говорити. У вас ще ціле життя попереду. З такими темпами і я не далеко від вас втекла. 

– Ти ж усвідомлюєш, що люди не живуть по триста років, – вичікувально дивиться на мене.

– Так, але ви мені не поспішаєте щось пояснювати. Знаю, що не заслуговую на вашу довіру, та все ж хотіла б знати хоч щось про тих з ким живу під одним дахом. Не в обіду.

– Чому б не почати із себе. Ми про тебе також мало що знаємо.

– Справедливо. Давай відвертість за відвертість. Одне запитання твоє, наступне – моє. Згоден? – з неприхованим азартом дивлюсь у вічі замисленого Керана.

– Спробуймо, – зрештою погоджується на мою пропозицію.

– Я запропонувала, тому мені відповідати першою. Що тобі цікаво дізнатися про мене? – надпиваю каву з чашки, наче це може додати мені сил.

– Розкажи трохи про свою сім'ю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍