Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але ти все одно повернувся. Ти тут. І це означає - у тобі залишилася іскра. А там, де іскра - можна розпалити вогонь.
— А якщо ти вигорів? — запитала Аня, майже пошепки. — Якщо не залишилося ні вогню, ні іскри. Тільки попіл. Як повернутися тоді?
Її голос тремтів, але в цьому тремтінні була правда. Та, яку не хочеться визнавати. Але яка знайома занадто багатьом.
Я знав, про що вона. Я теж був у цих місцях. Коли не хочеться ні вставати, ні говорити. Коли навіть мрія здається чужою.
Агата кивнула.
— Бувають такі періоди. Коли душа ніби замовкає. Коли ти втрачаєш себе - бо надто довго була всім іншим.
Вона зробила паузу, ніби згадувала.
— Я одного разу пішла в гори. Без зв'язку, без людей. Там було тільки небо. І холодна земля. І я вперше за довгий час знову почула себе. Не голос. Не інструкцію. А... дихання. Присутність. Це був перший крок.
— Іноді, щоб повернути силу, — продовжила вона, — потрібно визнати: ти втомилася. Зламана. Сплутана. І це нормально. Магія - не про всесилля. Вона про чесність із собою.
Я відчував, як із кожним її словом щось у грудях відпускало. Немов я тримав це занадто довго - і тепер, нарешті, міг вдихнути.
— Ти починаєш із малого, — вона дивилася на Аню, — з чашки води вранці. З кроку босоніж по підлозі. З одного «я тут». Це і є шлях повернення.
— Це теж магія? — запитав я.
Агата кивнула.
— Найглибша. Тому що вона не про силу як контроль. Вона - про силу як турботу.
— А що потім? — прошепотіла Аня.
— Потім... ти згадуєш, що ти жива. Ти дивишся в дзеркало і знову бачиш не просто обличчя. А свою суть. Ти чуєш поклик. І цього разу - йдеш за ним не з бажання довести. А з любові.
— Я ловлю себе на тому, — сказала Аня, — що весь час кудись поспішаю. Турботи, робота, чужі очікування... А потім - озираюся і не розумію, де в цьому всьому я. Наче розчиняюся в дрібницях.
— Це не «наче», — тихо відповіла Агата, — ти справді втрачаєш себе. Ми всі втрачаємо. Особливо коли живемо, ніби потрібно весь час виправдовуватися - за своє «хочу», за своє «ні», за свою тишу.
Вона поправила складку на сукні, задумливо.
— У такі моменти важливо зупинитися. І нагадати собі, хто ти.
Я відчув, як у студії повисла пауза. Немов повітря стало щільнішим, як перед грозою.
— Ти - не випадковість, — сказала Агата. За тобою стоїть цілий ланцюг життів, жінок, доль. Рід. Він - не тільки в крові. Він - у тобі. У тому, як ти тримаєш ложку. У тому, як зачиняєш вікно. У словах, які ти шепочеш на ніч.
— А якщо в мене немає зв'язку з родом? — тихо запитала Аня, — якщо я нічого не знаю?
Агата подивилася на неї уважно.
— Твоя душа знає. Навіть якщо пам'ять поколінь не розказана словами - вона живе в тілі. В інтуїції. У тому відчутті, що ти не одна, навіть коли поруч нікого немає.
Я слухав, і в мені ворушилося щось давнє. Наче я сам був частиною історії, яку не пам'ятав... але знав.
— Щоб повернути себе, — продовжувала Агата, — потрібно не стільки згадувати, скільки визнати: ти важлива. Не за досягнення. Не за відповідність. А просто тому, що ти є. І ти - продовження того, що вистояло, вижило, передало життя далі. Ти - голос свого роду. І в цьому голосі вже є сила.
Аня опустила погляд.
— Я розумію, про що ти говориш... але в мене все інакше. У мене немає зв'язку з родом. Немає цих сильних жінок, про яких можна розповісти з гордістю. Тільки втомлені обличчя, сповнені страху й тиші. Вони завжди гнулися. Мовчали. Терпіли, коли треба було бігти.
Вона видихнула, різко, ніби захищаючись.
— І я не хочу бути такою. Не хочу повторювати їхні помилки. Я не поважаю їхній шлях.
Агата не відвела погляду.
— Ти не зобов'язана повторювати. Але й відкидати - означає відкидати частину себе.
Аня завмерла.
— Ми часто дивимося на своїх предків крізь призму сучасного розуміння сили, — продовжила Агата. — Думаємо: «Слабкі. Боялися. Мовчали». Але це погляд із сьогодення. Ти не знаєш, який у них був вибір. Які страхи вони носили. Від чого ховалися. І що вони, незважаючи ні на що, зберегли - щоб ти змогла жити.
Я бачив, як пальці Ані нервово смикають тканину спідниці. Вона не плакала. Але в ній щось тріснуло. Тонка, майже невловима тріщина - між осудом і співчуттям.
— Пробачити предків - не означає виправдати, — Агата говорила м’яко.
— Це означає побачити їх як людей. Такими, якими вони були. Зі слабкістю, страхом, незнанням. І в цьому - прийняти себе. Тому що ти не дерево без коріння. Ти виросла на тому, що було. І ти - їхнє продовження. Тільки інше.
Аня кивнула. Повільно.
— Я... Я ніколи так не думала. Я весь час намагалася відірватися. А тепер... Можливо, варто просто сказати: «Дякую, що змогли дожити до мене. А далі - я сама».
Агата посміхнулася.
— Саме так і починається родова сила. З прийняття. Прийняття - не означає підпорядкування, — тихо сказала Агата. — Ми не зобов'язані повторювати шлях роду. Ми лише зобов'язані визнати, що цей шлях був.
Аня сиділа, стиснувши в долоні чашку, яку так і не пригубила. Світло софітів м'яко падало на її обличчя, ніби час сповільнився.
— Пам'ять важлива, — продовжила Агата, — але ще важливіше - вибір. Кожному з нас дається можливість повернути. Зупинитися. Сказати: «До мене - було так. Зі мною - інакше».
Я слухав, не перебиваючи. У цій студії з темно-сірими стінами, під глухим шурхотом ночі за вікном, кожен звук здавався вагомішим. Запах кави, тонкий, теплий - як символ чогось земного. Чогось, за що можна зачепитися, коли говориш про вічне.
— Твоя історія, — сказала Агата, звертаючись до Ані, — не починається з чужих помилок. Вона починається з твого рішення. Ти не їхнє відображення. Ти - їхнє продовження. Але куди піти далі - вирішуєш тільки ти.
Аня відірвала погляд від чашки.
— А якщо мені страшно? Якщо я не знаю, куди йти?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька», після закриття браузера.