Читати книгу - "Вільний світ"

100
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 65
Перейти на сторінку:

Мріють образи ласкаві,

Ніжні, лагідні, купаві…

Он вони… он-он…

Микола Вороний. Срібний сон

Грає музика. Така, як у них удома на весіллях. Скрипка – бубон – гармонія. Усі кружляють у запальному танку. І вона? І вона! А поруч? Хто це? Притискає її до себе? Крутить, відірвавши від землі? Тримає за обидві рученьки? Не пускає від себе ні на крок, хоч музика вже й затихла? Він? Єфрем? Обличчя розпливається в сонячному світлі (А може, то сутінки, легка тінь вечірнього зимового присмерку не дає як слід роздивитися?), але вона й так знає, що то він! Відчуває його гаряче дихання просто на обличчі… А то й не дихання, то він губами торкається до її сполоханих вуст, від чого тепла хвиля підіймається десь зісподу…

– Єфреме!

Не чує? Не бачить? Іде попереду, швидше і швидше, ніби не помічаючи, що вона за ним – слід у слід – глибоким снігом (як у них удома!) майже біжить і все одно не встигає…

– Єфреме! Стій! Зачекай!

Виводок лютих псів, що взялися нізвідки, майже оточив, женеться за нею! Передній величезний і кудлатий псюга гарчить сердито – ось-ось у ногу вчепиться…

– Єфреме! Стій! Оборони!

А тут ще й молодший братик Сашко (теж виринув ніби з повітря) простягає до неї рученята, наляканий суцільним гарчанням і гавкотом. Вона притискає його до себе, піднявши вище, якомога вище над цим хижим збіговиськом…

Скавчання й скавуління псячої зграї. Єфрем боронить її й Сашка, б’є довгим дрючком по гаркітливим пискам, здибленим у шалі спинам, підігнутим хвостам, розганяючи цей бестіарій (звідки тільки й узявся тут). Їх урятовано, але… дякувати нема кому. Єфрем зник так само швидко, як і з’явився. Просто розчинився в юрбі, що теж матеріалізувалася сливе на очах – якісь усуціль знайомі незнайомці (Бачені раніше? У селі? При пересилці сюди, до Німеччини? Уже тут, в Айгаху?) оточили її, заступили від неї із Сашком їхнього рятівника.

– Єфреме! Де ти? Де?

Оля прокидається, перевертається на інший бік, але післясмак цього дивного сну (чи марення? бо ж усе було таке реальне) не полишає її. Усе, як у житті? Усе, як у житті! Ось коли вона хворіла кілька тижнів тому, горло дерло, кашель учепився сильний, виснажливий, хрипкий, що роздирав груди (ця нездорова німецька вільгість – морозу нема, а вітер, сирий, пронизливий, пробирає до кісток, дошкуляє гірше за холод), хто перевідував її, крім хазяїна і його двох завжди невдоволених довгоносих доньок? Він – Єфрем! Спеціально ходив до Ауґсбурґа купити їй теплу камізельку (бо тутешній лікар, з Айгаха, сказав, що має як слід вигрітися). Навідувався, поки хворіла, видужала – перестав. Тепер лише здибуються десь на вулиці.

– Здрастуй, Єфреме!

– Здорова була, Голько! Не хорій! – усміхається привітно й простує своєю дорогою, не спиняється ні на хвильку, щоб потеревенити. Зайнятий? Певно… А от коли хворіла, приходив, сідав на табуретку біля неї й розказував. Більше про книжки різні, які читав ще вдома (А вона ж теж любила читати! Та часу для читання було завжди так мало!), трохи про себе, своє сирітське життя, тяжке, запрацьоване змалку. І Оля теж оповідала. Спершу тихо й несміливо, а потім захоплювалася (бо йому було цікаво – вона те бачила) – і вже лилася розповідь про родину, батька-матір, про Алтай, як вони туди здуру «завербувалися»…

– А що, там і хліб сіють?

– Сіють, як є той хліб у них, але тяжко – не вміють цього добре робити… Більше рибу ловлять, полюють…

Він сидів і вбирав ті її розповіді. Очі втуплені кудись у стіну, і хтозна, чи замислився, чи вже перенісся за моря – гори – долини – аж до того казкового краю?

– Важко там було… Зима довга й люта… Школи не було… Ніхто з нас, дітей, і не вчився…Тато тоді нараяли вертатися на Вкраїну… Повернулися в березні, а в червні війна… Батька забрали на фронт… Чи живий?

На костелі дзвони. Сьогодні ж Різдво! Їхнє, католицьке. А вкраїнське пізніше, коли на столі кутя, а в кутку дідух із жита й пшениці, а в сінях тихенько (аби ніхто, не дай Боже, не почув): «Нова-а-а ра-а-адість стала-а-а, яка-а-а не-е-е бувала-а-а». Батько вивертає кожуха вовною догори і йде до хліва вітати худібку зі святом, щоб і їй велося добре, як і господарям.

А тут ялинку привезли, поставили у вітальні. Усі Дунау зібралися: старий Леон, його мати, обидві доньки – Марі й Анна, і навіть Ольгу, наймичку, закликали помилуватися, як гарно панянки прикрасили деревце намистом різнокольоровим та всілякими цяцьками. А потім знову на кухню. Стара пані Катаріна нараяла пунделики випікати, різними формочками видавлюючи з тіста, а поверху вже Марі з Анною мастили глазур’ю.

– Тісто закруте! – сердиться стара пані Дунау. Її син овдовів іще перед війною, от вона до нього й переїхала – допомагати виховувати дітей, господарювати. Вона тут головна. А син лише сопе, не наважуючись сперечатися з матір’ю.

«Так тра’ було самим замісити! Я не вмію такого», – думає Ольга, але хто вона, щоб огризатися? Тим більше до Дунау? От іншим «остам» бауери і старе своє вбрання, і взуття віддають. А Дунау, ті – ні. Скупі? Шкода для остарбайтерки? Не мають «старого»? А хто ж їх розбере? Вона до них у шафи не заглядала (їй не дозволено вештатися без якоїсь господарської потреби їхнім домом;

1 ... 36 37 38 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вільний світ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вільний світ"