Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

залишилася з нами, аби лікуватися в лікарні від раку. Заледве узявши на руки Хуана Мартіна вперше, вона забула, що він позашлюбний, і радо няньчилася з ним, як бабуся. То була її втіха в оті останні одинадцять місяців, які вона ще прожила. Вона лягала на ліжко чи канапу, поклавши малюка згори, і тихенько наспівувала, заколисуючи його: вона казала, що це тамує біль краще, ніж ті ліки, які їй прописали лікарі.

Мене запевнили, що поки я годую грудьми Хуана Мартіна, інша вагітність мені не загрожує, однак це виявилося ще однією з тих нісенітниць, що були поширені в ті часи. Цього разу Хуліан, розм’якнувши під впливом сина, реагував без скандалу, але недвозначно дав мені знати, що малюк буде останнім. Він не збирався обсадитися купою дітей, бо й так втратив свободу, піймавшись у пастку відповідальності за одного.

Насправді Хуліан лишався таким самим вільним, як і раніше: я ніколи не протестувала проти його поїздок, а щодо пастки, то, гадаю, він перебільшував, бо на потреби родини давав дуже мало. Приїжджав і їхав геть з добродушністю близького родича. Без вагань витрачав гроші на останню модель фотоапарата чи якусь коштовність для мене, але за світло і воду не платив. Я взяла витрати на себе, як робила це у шлюбі з Фабіаном, мені було це неважко, бо заробляла я достатньо, але Фабіан дав мені урок, який я запам’ятала назавжди: не досить заробляти гроші, треба вміти ними розпоряджатися. Зараз це здається мені незаперечним, та в часи моєї молодості це було щось нове. Вважалося, що ми, жінки, живемо на утриманні — спочатку батька, згодом чоловіка, а якщо у нас є власне майно, успадковане чи набуте, нам потрібен чоловік, аби ним управляти. Не було жіночим ні говорити про гроші, ні заробляти їх, а тим більше вкладати. Я ніколи не інформувала Хуліана, скільки в мене грошей і на що я їх витрачаю, у мене були власні заощадження, я займалася бізнесом, не радячись із ним і не залучаючи його до нього. Той факт, що ми не були одружені, давав мені незалежність, яка в іншому випадку була б неможливою. Заміжня жінка не могла відкрити рахунок в банку без згоди і підпису свого чоловіка, яким в моєму випадку був Фабіан, і для того, щоб обійти цю перешкоду, мої рахунки були відкриті на ім’я Хосе Антоніо.

12

Тітка Пія померла в мене вдома, спокійно і майже безболісно — завдяки дивовижній рослині, яку нам дала Яйма, індіанська знахарка. Торіто вирощував її на фермі, бо вона допомагала від багатьох болячок, і її насіння та листки використовували, дотримуючись настанов Яйми. Факунда пекла з цього сухе печиво, яке мені передавали поїздом, а в кінці, коли хвора вже не перетравлювала їжу, Торіто готував настоянку, яку я піпеткою капала їй під язик. У свої останні дні тітка Пія майже увесь час спала, а коли зрідка очунювала, то просила принести їй Хуана Мартіна. Крім малюка не впізнавала нікого.

— У тебе буде сестричка, — прошепотіла йому перед смертю.

Так я дізналася, що в мене буде дівчинка, і почала підбирати для неї ім’я.

Тітку ми поховали, як вона і хотіла, на крихітному цвинтарі Науеля, а не в родинному гробівці в столиці, де вона б лежала серед небіжчиків, яких уже не пам’ятала. Того ранку попрощатися з нею прийшло все село — так само, як на моє весілля, — і ціла делегація індіанців на чолі з Яймою віддала їй почесті, б’ючи у бубни і граючи на дудах. Видався чудовий день, повітря сповнювали пахощі квітучих акацій, на небі не було ні хмаринки, а над вологою землею, зігрітою сонцем, витав опар.

Там, біля могили, яка прийняла труну моєї тітки, я знову побачила Фабіана, який прийшов у міському костюмі та чорній краватці, білявіший і поважніший, ніж раніше, наче за той рік із хвостиком, що ми не бачилися, він постарів.

— Я дуже любив твою тітку, вона завжди була ласкава зі мною, — сказав він, простягаючи мені один зі своїх носовичків, бо мій цілком вимок.

Тітка Пілар, Ріваси і навіть Торіто й Факунда так сердечно обійнялися з ним, що я сприйняла це як докір: Фабіан був членом родини, а я його зрадила. Опісля його запросили пообідати в Санта-Кларі, де у Факунди була наготована одна з її коронних страв — картопляний пиріг з м’ясом і сиром.

— Бачу, той чоловік з тобою не приїхав, — зауважив Фабіан якоїсь миті, коли ми трохи віддалилися.

Я відповіла, що Хуліан літає з пасажирами архіпелагом, та це було лише частковим оправданням, бо повною правдою було те, що на Хуліана в моїй родині дивилися кривим оком. Тітка Пілар вбила усім в голови, що він шелихвіст, бабій і гравець, який підступно мене спокусив, зруйнувавши моє життя, мій шлюб і мою репутацію, надув мені живота і практично мене покинув.

Ззовні на те і скидалося, але ніщо не є таким простим, як здається, ніхто не знає, що діється між подружжям, чому хтось терпить те, що іншим здається непростимим. Хуліан був блискучим чоловіком, я не знала нікого, хто міг би з ним зрівнятися, нікого, хто володів би його здатністю притягувати інших людей, наче сильний магніт. Чоловіки йшли за ним і наслідували, або намагалися з ним змагатися, жінки вилися довкола нього, як нетлі круг лампи. Він був жвавим, розумним, чудовим оповідником і жартівником. Він перебільшував і обманював, але це також було частиною його очарування і ніхто йому за це не докоряв. Йому приходили до голови невідпорні прийоми спокушання: як от той, коли він під моїми вікнами заспівав серенаду своїм оперним голосом, аби вибачитися після сварки. Я завжди ним захоплювалася — попри його жахливі вади.

Я була горда, що Хуліан обрав мене, то був доказ, що я також особлива. Після народження Хуана Мартіна ми вирішили представлятися чоловіком і дружиною і вести суспільне життя як подружня пара, хоча були цілком свідомі того, що за нашими спинами кужеляться плітки. Як і попереджав мене Хосе Антоніо, в певних колах від мене відвернулися: благовірні його друзів мене цуралися, а ще ми втратили кількох клієнтів, які не хотіли мати зі мною справу в офісі; я також не ризикувала йти у жоден з клубів міста, бо мене могли до них не впустити. Звісно, вся німецька колонія, а тим паче клан Шмідтів-Енглерів на дух мене не зносили. Коли я зрідка десь на них натикалася, вони згорда дивилися