Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 29

Я мчала до бібліотеки, мов навіжена. Ноги зашпортувалися об сходи, об найменші виступи та навіть одна об одну. І це все при тому, що зараз я була чи не в найкомфортніших штанах з усіх, що коли-небудь мала.

Чи не на кожному новому повороті до мене приєднувався ще хтось, але всі бігли мовчки, без слів та даючи дорогу мені. Лише один охоронець був попереду, що й показував мені шлях та вів ще від покоїв короля. З перших же секунд моєї беззмістовної промови з незрозумілих звуків він на диво зрозумів, що саме хочу від нього.

Я знала, що десь тут позаду біжить Крейг, поруч з ним захеканий Ейнар і десь тут пурхає, наче пташка, Розалія, але повертатися не могла. Не мала на це ані секунди. Через мене король витратив резерв тих магічних краплинок, що залишалися при ньому, а саме вони підтримували його життя. Жаль, що так пізно з'ясувала це і зараз час був вже не на його боці.

– Тут нічого немає,– промовив охоронець, що перший влетів до бібліотеки.– Це п’ятий стелаж і тут, бляха, нічого немає.

Чорна уніформа яскраво виділялася на тлі полиць, привертаючи нашу увагу. Я з усіх сил бігла до нього, заледве переводячи подих. Не могла повірити в те, що картинки з підсвідомості короля могли бути звичайнісінькими ілюзіями. Хаотично шукала відповідей там, де здавалося їх не було.

– Даяно, ти впевнена, що бачила саме його?– промовив Крейг, злетівши над усіма стелажами та уважно оглядаючи кожен з них.

На секунду мені здалося, що все – наша проблема от-от вирішиться. Що я таки зробила помилку, не вірно підрахувала. Але ні. Обличчя Крейга не віщувало нічого доброго. Воно було схожим на суміш того розпачу, розгубленості й злості, які він відчував, коли програвав у сутичці зі мною. Проте цього разу все було посилено в сотні разів.

Я плюхнулася прямо на підлогу. Ноги не витримували всієї цієї напруги та й ще зроду так багато і швидко не бігала. А що, як я тоді помилилася? Можливо, то була зовсім не бібліотека? Можливо, це навіть було не в замку? Я ж практично нічого не бачила, лише всією душею відчувала, що та колба з брунатною рідиною повинна бути тут.

– Сестричко,– схилилася до мене золотоволоска щось намагаючись зробити чи сказати, але що вона могла зробити? От що? Допомогти якось? Як вона врятує короля, коли єдину ниточку для цього я втратила?

– Не зараз!– гаркнула на неї та підхопилася, збираючись іти до виходу. Вогонь всередині мене вже наростав, готуючись вирватися на поверхню і це явно було не те місце, де я могла випустити його з себе, розчинитися у своїй стихій та отримати такий довгоочікуваний повний спокій.

Але раптом обручка почала нагріватися, даруючи заспокійливе тепло, що заспокоїло вмить. Вже не було того вогню, що загрожував всім довкола. Він просто стих, даючи змогу знову тверезо мислити, а голос…тихий голос мого чоловіченька сказав те, чого я так давно чекала.

– Та що ти коїш, Даяно? Ну що ж з тобою? Чому знову не можеш стримати власного вогню? Тобі хтось загрожує? Ні. А ти напевно розсілася там і жалієш себе. Зберися. Ти найкраща з усіх, кого я знаю. Ти єдина знайшла спосіб привести мого братика до ладу. То роби щось вже нарешті, а то я тебе тут зачекався. Точніше, ми з Анхелем.

– Він все ще живий?- так само подумки запитала я в коханого, не вірячи його словам.

– Так, тримається. В мене є резерву ще годинки на дві, щоб підтримати його життя. Але я впевнений, що ти впораєшся і за десять хвилин, правда? У мене ж не тільки найкрасивіша, а й найрозумніша дружинонька. Кохаю тебе.

– І я,– всміхнулася, стискаючи кулон-сердечко на своїй шиї.

Різко розвернувшись, схопила драбину й помчала до п’ятого стелажа. Навіть не помітила, коли встигла видертися на її вершечок і по пам’яті визначила місце, де повинна бути колба. Ну ось вже й все. Незабаром це скінчиться, але… Там було порожньо.

Швидко злізла з драбини та переставила її на інший кінець стелажа. Ще одна спроба. Остання. І знову невдача. З розпачу видерлася на найвищу сходинку та стрибнула. Вона мала бути десь тут – зовсім поруч. Можливо, я просто не дотягувалася.

– Даяно,– прокричали всі присутні в один голос та кинулися мене ловити. А я ж з усмішкою на обличчі вперше повноцінно летіла, проте на руках Крейга, міцно стискаючи колбу з брунатною рідиною.

– Це вона?– ледь чутно прохрипів король, коли ми буквально залетіли до його спальні.

– Саме так,– прошепотіла схиляючись над ним та допомагаючи випити брунатний вміст під стривожені та водночас захоплені погляди Даріса й Крейга.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍