Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

спокійною впевненістю. Вони жартують одне з одним невимушено, без крику й незграбності, до яких він звик. Він не прагне приєднатися до них, але пильно спостерігає і намагається вчитися.

Хлопці з Єпископального коледжу, що є найбільшими англійцями поміж усіх і навіть не зволять грати в регбі або крикет проти школи Св. Йосифа, живуть в обраних районах, про які, оскільки вони далеко від залізниці, хлопчик тільки чув, але ніколи не бачив їх: у Бішопскурті, Фернвуді, Констанції. Вони мають сестер, які ходять до таких шкіл, як імені Гершеля і Св. Ципріана, і яких вони щиро пильнують і захищають. У Вустері він рідко бачив дівчат, його друзі, здається, завжди мали братів, а не сестер. Тепер він уперше бачить сестер англійців — таких біляво-золотокосих, таких вродливих, що він не йме віри, що їх народила ця земля.

Щоб прийти вчасно до школи на половину дев’ятої, хлопчикові треба виходити з дому о пів на восьму: півгодини ходу до станції, п’ятнадцять хвилин їзди в потязі, п’ять хвилин ходу від станції до школи і десять хвилин запасу, якщо раптом станеться затримка. Але хлопчик так переживає, щоб не спізнитися, що виходить о сьомій ранку і приходить до школи о восьмій. Там, у класі, який щойно відімкнув вахтер, він може сидіти за партою, зіперши голову на руки, й чекати.

Його кошмари — не роздивитись як слід години на циферблаті, не встигнути на потяг, не туди повернути. В своїх кошмарах він плаче від безпорадного відчаю.

Єдині хлопці, що приходять до школи раніше від нього, — брати Де Фрейтаси, чий батько-зеленяр висаджує їх удосвіта зі свого пошарпаного синього ваговоза по дорозі до продуктового ринку в Солт-Рівері.

Учителі в школі Св. Йосифа належать до ордену маристів. На думку хлопчика, ці ченці в суворих чорних сутанах і білих накрохмалених шарфах — особливі люди. Його вражає загадковість: таємниця місць, звідки вони прибули, таємниця їхніх прибраних імен. Йому не подобається, коли брат Августин, тренер із крикету, приходить на урок у білій сорочці, чорних штанах і крикетних бутсах, мов звичайна людина. Надто йому не до вподоби, коли брат Августин, якщо настає його черга відбивати м’ячі, опускає в штани протектор — «ящик», як кажуть хлопці.

Хлопчик не знає, що роблять ченці, коли не вчать. Крило шкільної будівлі, де вони сплять, їдять і живуть своїм приватним життям, недоступне, але він і не має бажання потрапити туди. Йому хотілося б думати, що вони живуть там суворим життям, встають о четвертій годині ранку, годинами моляться, їдять прості страви, самі церують собі шкарпетки. Коли ченці поводяться погано, хлопчик з усієї сили намагається виправдати їх. Коли, наприклад, брат Алексіс, що гладкий і неголений, вульгарно випускає гази і засинає на уроках африкаансу, він пояснює це собі, кажучи, мовляв, брат Алексіс — розумна людина і вважає, що викладання нижче від нього. Коли брата Жана-П’єра раптом звільнили від обов’язків у спальні для молодших учнів серед чуток, що він щось виробляв із малими дітьми, хлопчик просто не дослухається до цих чуток. На його думку, просто годі собі уявити, ніби ченці мають сексуальні бажання, а не опираються їм.

Оскільки мало хто з ченців розмовляє англійською як першою мовою, вони найняли світську особу — католика, щоб вести уроки англійської. Містер Вілен ірландець: він ненавидить англійців і насилу приховує свою нелюбов до протестантів. Крім того, докладає зусиль, щоб правильно вимовляти африканерські прізвища, і проказує їх, зневажливо склавши губи, немов то якісь поганські нісенітниці.

Більшість часу на уроках англійської мови присвячували вивченню «Юлія Цезаря» Шекспіра, і метод містера Білена полягав у розподілі ролей між хлопцями, які потім читали їх уголос. Крім того, виконували вправи з підручника граматики і раз на тиждень писали твір. Його треба було написати за тридцять хвилин, а потім здати; оскільки містер Вілен не вважав, що роботи треба брати додому, він використовував решту десять хвилин уроку для виставляння оцінок. Ці десятихвилинні сеанси оцінювання стали одним з його головних pièces de résistance[27], і учні спостерігали його з усмішками захвату. Тримаючи синій олівець, містер Вілен швидко проглядав паку рукописів, потім складав їх докупи й передавав старості класу. Котилася тихенька іронічна хвиля схвалення.

Містер Вілен мав ім’я Теренцій. Він одягався в коричневий шкіряний шоферський жилет і капелюх. Коли було холодно, не скидав капелюха навіть у приміщенні. Розтирав свої білі бліді руки, щоб зігріти їх, і мав безкровне обличчя трупа. Незрозуміло, що він робив у Південній Африці й чому не повернувся до Ірландії. Він, здається, не схвалював Південну Африку і все в ній.

Для містера Вілена хлопчик писав твори про характер Марка Антонія, характер Брута, про безпеку на дорогах, про спорт, про природу. Більшість творів були тупими, механічними вправами, але інколи, пишучи, він відчував порив натхнення, і перо починало літати папером. В одному з його творів розбійник чекає, заховавшись край дороги. Його кінь тихенько форкає, в холодному нічному повітрі його віддих обертається в пару. Місячний промінь немов розтинає йому обличчя, він тримає пістолет під полою плаща, щоб не замок порох.

Розбійник не справив ніякого враження на містера Вілена. Бліді очі містера Вілена блимають уздовж сторінки, олівець опускається вниз: 6½. Саме таку оцінку він завжди отримує за свої твори і ніколи більше, ніж сім. Хлопці з англійськими прізвищами одержують 7½ або 8. Хлопець на ймення Тео Ставропулос, незважаючи на своє дивне прізвище, отримує вісім, бо він добре вдягається й бере уроки дикції. Тео, крім того, завжди дають роль Марка Антонія, а це означає, що він має читати «Друзі, римляни, співвітчизники, слухайте мене», тобто найвідоміший монолог у п’єсі.

У Вустері хлопчик ходив до школи, відчуваючи страх, а водночас і збудження. Звісно, його завжди могли викрити як брехуна, і то зі страхітливими наслідками. Проте школа чарувала: кожен день, здається, дарував нові одкровення про жорстокість, біль і ненависть, які лютували під поверхнею повсякдення. Він знав: діється щось хибне, і такому не слід дозволяти траплятися; крім того, він був надто малий, надто дитячий і вразливий для того, що йому доводилося зазнавати. Але пристрасть і лють тих вустерських днів захопила його; він був приголомшений, а водночас йому кортіло побачити більше, побачити все, що можна було бачити.

Натомість у Кейптауні він відчував, що марнує свій час. Школа — це вже не місце, де витають великі пристрасті. Це скорочений малий світ, більш-менш приязна тюрма, в якій він із не меншим