Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

де на столі чекають млинчики й чай у чайнику, і де, як він і боявся, він нарешті опиниться сам-на-сам із містером Ґоувзом, змушений до відчайдушної нещирої розмови.

А насправді ситуація ще гірша. Містер Ґоувз — позбувшись краватки й піджака і вдягнувши шорти та шкарпетки кольору хакі — намагається вдавати перед ним, що тепер, коли навчальний рік скінчився, тепер, коли хлопчик от-от має покинути Вустер, вони обидва можуть бути друзями. Фактично він намагається стверджувати, мовляв, вони й були друзями цілий рік: учитель і найрозумніший хлопець, перший учень у класі.

Хлопчик бентежиться й ціпеніє. Містер Ґоувз пропонує йому другий млинець, він відмовляється. «Їж!» — припрошує містер Ґоувз, усміхається й однаково кладе млинець йому на тарілку. Хлопчикові хочеться піти геть.

Він хотів лишити Вустер, упорядкувавши геть усе. Він приготувався дати містерові Ґоувзу місце в своїй пам’яті поряд із місіс Сандерсон: не впритул коло неї, але досить близенько. А тепер містер Ґоувз псує цей намір. Хлопчикові хотілося б, щоб він не робив цього.

Другий млинець лежить цілесенький на тарілці. Хлопчик уже не прикидається: стає німим і затятим. «Може, тобі треба піти?» — запитує містер Ґоувз. Хлопчик киває головою. Містер Ґоувз підводиться й проводжає його до хвіртки на вулицю, ця хвіртка — точна копія хвіртки в будинку номер дванадцять на Тополевій авеню, завіси плачуть на тій самій високій ноті.

Принаймні містер Ґоувз мав розум і не змушував його до потиску рук або до чогось не менш безглуздого.

Вони покидають Вустер. Батько вирішив, що його майбутнє, зрештою, не пов’язане з компанією «Standard Canners», яка, на його думку, занепадає. Він збирається повернутися до адвокатської практики.

У його кабінеті влаштовують на його честь прощальну вечірку, з якої він повертається з новим годинником. Невдовзі по тому він сам вирушив до Кейптауна, лишивши матір дбати про переїзд. Вона наймає перевізника на прізвище Ретіф і укладає угоду, що за п’ятнадцять фунтів він перевезе не тільки меблі, а й матір та дітей у кабіні свого ваговоза.

Люди Ретіфа завантажують машину, мати і брат уже сідають. Хлопчик востаннє пройшов пустим будинком, прощаючись із ним. За вхідними дверима стоїть підставка для парасольок, у якій звичайно стояли два молоточки для гольфу і ціпок, тепер вона пуста.

— Вони лишили підставку для парасольок! — кричить він.

— Іди сюди! — гукає мати. — Лиши ту стару підставку!

— Ні! — кричить він у відповідь і не йде, аж поки вантажники поклали й підставку для парасольок.

— Dis net 'n ou stuk pyp, це тільки шматок старої труби, — бурчить Ретіф.

Отже, хлопчик дізнається: те, що, на його думку, було підставкою для парасольок, — лише метровий шматок бетонної каналізаційної труби, який мати пофарбувала в зелений колір. Отакі-от речі вони й забрали з собою до Кейптауна, а також обліплену собачою шерстю подушку, на якій спав Козак, скручену сітку з курячої клітки, пристрій, що кидає крикетні м’ячі, й дерев’яну планочку з азбукою Морзе. Насилу видираючись на перевал Байнс-Клуф, Ретіфів ваговоз скидається на Ноїв ковчег, що везе в майбутнє палиці та каміння їхнього старого життя.

У Реюньйон-парку вони платили за свій будинок дванадцять фунтів за місяць. Дім, який батько найняв у Пламстеді, коштував двадцять п’ять фунтів. Він стоїть на самому краї Пламстеду, далі тягнуться піски і кущі, де лише за тиждень до їхнього приїзду поліція знайшла неживе немовля в бурому паперовому пакеті. За півгодини ходьби в протилежному напрямі міститься залізнична станція Пламстед. Сам будинок нещодавно збудований, як і всі будинки на Евремонд-роуд, у ньому венеціанські вікна й паркетні підлоги. Двері повигиналися, замки не закриваються, за будинком громадиться купа сміття.

У сусідньому будинку живе подружжя, яке недавно приїхало з Англії. Чоловік завжди миє машину, жінка в червоних шортах і темних окулярах просиджує цілі дні в шезлонгу, підставляючи сонцю свої довгі білі ноги.

Нагальне завдання — знайти школи для нього і брата. Кейптаун — це не Вустер, де всі хлопці ходять до хлопчачої школи, а всі дівчата — до дівочої. В Кейптауні є школи, серед яких можна обирати, деякі з них добрі, а деякі — ні. Щоб потрапити до доброї школи, потрібні зв’язки, а вони мають їх небагато.

Завдяки впливу материного брата Ланса вони пішли на розмову до хлопчачої середньої школи району Рондебош. Охайно вбраний у шорти, сорочку, краватку й синю курточку зі значком Вустерської початкової школи для хлопців на нагрудній кишені, хлопчик сидить із матір’ю на лаві під кабінетом директора. Коли надійшла їхня черга, їх провели до оббитої дерев’яними панелями кімнати, завішаної фотографіями команд із регбі й крикету. Директор розпитував тільки матір: де вони живуть, що робить батько. Потім настає мить, якої він чекав. Мати дістає з сумочки характеристику, яка доводить, що її син перший у класі, тож перед ним треба відчинити всі двері.

Директор начепив окуляри.

— Отже, ти був першим у своєму класі, — мовить він. — Чудово! Але ти побачиш, що тут не так легко.

Хлопчик сподівався, що його перевірятимуть: запитають дату битви на Блад-рівер або, ще краще, дадуть якісь усні арифметичні приклади. Але це все, розмова скінчилася.

— Я не можу обіцяти, — каже директор. — Його прізвище занесуть до списку очікування, а потім слід сподіватися, що його зарахують.

Його прізвище потрапило до списків очікування в трьох школах, але без успіху. Бувши першим у Вустері, він вочевидь не досить добрий для Кейптауна.

Остання надія — католицька школа Св. Йосифа. В цій школі немає списку очікування, вона приймає кожного, готового платити, і для некатоликів ця плата становить дванадцять фунтів за чверть.

Хлопчик і його мати в Кейптауні були змушені збагнути, що різні класи людей відвідують різні школи. В школі Св. Йосифа вчиться якщо не найнижчий клас, то другий знизу. Нездатність віддати сина до кращої школи засмучує матір, але не впливає на сина. Він не певен, до якого класу вони належать, до кого вони пасують. Поки що він просто вдоволений, що його зарахували. Загроза, що його пошлють до африканерської школи, і він буде приречений на африканерське життя, відступила — оце й усе, що має значення. Тепер можна розслабитися. Тут навіть не треба вдавати далі, ніби він католик.

Справжні англійці не ходять до таких закладів, як школа Св. Йосифа. На вулицях Рондебошу хлопчик щодня мав змогу бачити справжніх англійців, які ходили до своїх шкіл та поверталися додому, міг захоплюватися їхнім прямим білявим волоссям і золотавою шкірою, їхнім добре припасованим одягом, що завжди ані надто малий, ані надто великий, їхньою